Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

бажав розсіяти усі тіні, крім тих, які панували в окремих, завішених гобеленами альковах і якнайкраще пасували для втамування любовної жаги його гостей. 

Для розпалювання такої жаги тут були вина, міцні трунки, що додавали моці, афродизіаки. Були м’ясні страви та фрукти, що підносили підупалі сили. Були дивні, екзотичні наркотичні зілля, котрі викликали й подовжували насолоду. Були цікаві статуетки у напівприхованих нішах і стінні панелі, розмальовані сценами звіриних любощів, любощів людських і надлюдських. Були там і запрошені співці обох статей, які співали різноманітних еротичних пісеньок; і танцівниці, чиї вихиляси були розраховані на те, щоб оживити виснажені відчуття, коли решта засобів зазнавали невдачі. 

Та до усіх цих збудників Вальзейн, учень Фамурзи, знаний водночас як поет і як любострасник, був нечулий. 

З байдужістю, що межувала з огидою, тримаючи у руці напівспорожнену чашу, він стояв у кутку, споглядаючи звідти за веселою юрбою, що виром проносилася повз нього, та мимоволі відводячи очі від деяких пар, які були занадто безсоромні чи п’яні, щоб шукати для своїх пустощів тіней усамітнення. Він почувався навдивовижу далеким від трясовини вина та плоті, до якої ще не так давно і сам занурювався з неабиякою втіхою. Він скидався на людину, яка стоїть на чужому березі, оточена водами дедалі глибшої відособленості. 

— Що за гризота тебе діймає, Вальзейне? Невже який вампір висмоктав твою кров? 

Фамурза, розпашілий, сивоволосий, дещо тілистий чоловік, став обіч юнака. Зичливо поклавши одну руку на Вальзейнове плече, другою він високо здійняв угору квартовий272 келих, оздоблений сороміцькими різьбленнями, з якого своїм звичаєм пив лише вино, цураючись усіх тих наркотичних і шалено міцних трунків, яким часто віддавали перевагу сибарити273 Умбрі. 

— Це жовч274? Чи, може, нерозділене кохання? Тут є засоби, що зцілюють від обох цих недуг. Усе що треба — назвати потрібні тобі ліки. 

— Не існує ліків від того, що́ мене гризе, — заперечив Вальзейн. — Щодо кохання, то я вже більше не переймаюся тим, розділене воно чи ні. У кожній чаші вина я відчуваю лише осад. І серед усіх поцілунків на мене чигає сама лише нудьга. 

— Воістину, у твоєму випадку ми маємо справу з меланхолією, — у Фамурзиному голосі почулася щира турбота. — Читав я деякі з твоїх найновіших поезій. Ти пишеш лише про гробниці й тисові дерева275, про могильну черву та безтілесне кохання. Від таких речей у мене починаються кольки, і після кожного вірша я мушу випивати щонайменше з пів галона276 доброго соку виноградної лози. 

— Донедавна я цього й не знав, — мовив Вальзейн, — та є в мені якась цікавість до незримого, якась туга за тим, що лежить поза межами матеріального світу. 

Фамурза співчутливо похитав головою. 

— Хоч я й прожив удвічі більше за тебе, проте ще й досі вдовольняюся тим, що́ бачу, чую та до чого торкаюся. Добре соковите м’ясо, жінки, вино, пісні повноголосих співців — цього мені цілком достатньо. 

— У своїх сновидіннях, — замріяно міркував Вальзейн, — я стискав в обіймах сукубів, які були більше, ніж просто плоть, я спізнавав утіхи, які були надто гострі, щоб їх могло витримати тіло людини, яка не спить. Чи мають такі сни якесь джерело поза межами смертного земного мозку? Багато б я віддав, аби лише знайти те джерело, якщо воно існує. А доти нема для мене нічого, крім розпачу. 

— Такий юний — а вже такий спустошений! Що ж, якщо ти втомився від жінок і натомість бажаєш фантомів, я наважуся дещо тобі запропонувати. Чи знаєш ти старий некрополь, що лежить на півшляху між Умбрі та Псіомом — десь так зо три милі звідси? Козопаси подейкують, що там мешкає ламія — дух принцеси Мортилли, яка померла кілька століть тому й була похована у мавзолеї. Він і досі стоїть, горуючи над меншими гробницями. Чому б тобі цієї-таки ночі не навідатися до того некрополя? Він пасуватиме до твого настрою ліпше за мій дім. І хто зна, можливо, тобі явиться Мортилла. Але не винувать мене, якщо повернешся з покусаним горлом — або не повернешся взагалі. Після всіх цих років ламія ще й досі спрагла людських коханців, і може статися так, що вподобає тебе. 

— Звісно, я знаю те місце, — мовив Вальзейн. — Але ти, здається, з мене глузуєш. 

Фамурза стенув плечима й зник серед гульвіс. Сміхотлива танцівниця, світлошкіра і гнучка, підійшла до Вальзейна й накинула йому на шию сплетений з квітів зашморг, проголошуючи його своїм бранцем. Юнак обережно розірвав той зашморг і так ніжно поцілував дівчину, що та лише скривилася. Непомітно, проте швидко, поки інші бенкетарі не спробували принадити його до себе, він полишив дім Фамурзи. 

Спонукуваний самим лише нагальним бажанням побути на самоті, він попрямував до передмість, уникаючи району таверн і лупанарів277, де тлумився простолюд. Музика, сміх і уривки пісень супроводжували юнака дорогою повз яскраво освітлені маєтки, в яких щоночі відбувалися симпосії278 багатших містян. Але бешкетників на вулицях йому зустрілося небагато — була вже надто пізня година, щоб гості могли збиратися на такі симпосії, і надто рано, щоб почали розходитися по домівках. 

Тепер вогні стали траплятися дедалі рідше, проміжки між ними ставали чимдалі ширшими, а вулиці темнішали, огорнені тією прадавньою ніччю, що тяжіла над містом Умбрі та вже незабаром мала повністю загасити непокірні галактики його осяяних світильниками вікон й запанувати над землею після заходу зістареного сонця, що дожевріло над континентом Зотік. Ось про такі речі, та ще про таємницю, що оточує смерть, міркував Вальзейн, пірнаючи у зовнішню темряву, яка принесла благодатний спочинок його втомленим від яскравого світла очам. 

Благодатною була й тиша того оточеного полями шляху, яким юнак простував якийсь час, не усвідомлюючи, в який бік він рухається. А тоді, розгледівши попри морок якийсь знайомий дороговказ, Вальзейн збагнув, що прямував шляхом, який вів з Умбрі до Псіома, міста-побратима, розташованого в дельті; тим самим шляхом, середні повороти якого проходили поруч із прадавнім некрополем, яким уже давно ніхто не користувався і до якого Фамурза насмішкувато скерував юнака. 

Направду, думав він, приземленому розумові Фамурзи вдалося сягнути самих глибин його душі й виявити у них потребу, що лежала на дні розчарування усіма чуттєвими насолодами. Буде добре навідатися туди, провести якусь годину в місті, чиї мешканці вже давно перейшли на той бік смертних пожадань, по той бік пересиченості та позбавлення ілюзій. 

Місяць, розростаючись і з серпика перетворюючись на півмісяць, здійнявся над юнаком, саме коли той дістався підніжжя невисокого спадистого пагорба, де й розкинувся цвинтар. Вальзейн зійшов з брукованої дороги