Ліон Фейхтвангер - Юдейська війна, Ліон Фейхтвангер

на це збоку. Він витримав голод і неймовірну спрагу, бичування, різну ганьбу, і часто стояв перед смертю. Але це він не міг витримати, це не міг витримати ніхто. Це над людські сили, це жорстокіша кара, ніж він заслужив.

Ті два тепер зовсім близько.

Він заснує синагогу. Все, що він має, і прибутки від своєї книги витратить на будівництво, це має бути така синагога, якої Рим ніколи не бачив. Святі сувої з Єрусалима покладе у кіот. Але вони не приймуть його синагоги. Вони брали обітовані дарунки від необрізаних, але від нього не візьмуть, і вони зроблять по правді.

Тепер обидва — прямо перед ним. Вони його не бачать. Він встає. Вони не можуть його чути серед дикого крику навкруги, але він розкриває рот і кричить, що він із ними на їхньому шляху. Палко, як ніколи у своєму житті, рветься з нього крик, він гукає до них: «Слухай, Ізраїлю, Ягве наш Бог, Ягве єдиний». І раптом, немов вони почули Його, в поході полонених починають кричати, спочатку деякі, потім більше й більше, потім усі: «Слухай, Ізраїлю, Ягве наш Бог, Ягве єдиний». Коли перші почали, глядачі сміялися, передражнювали їх ослиним криком: «Яг, Яг». Але потім вони затихли, і багатьох почав брати сумнів, чи справді це осел, до якого кричать юдеї.

Йосиф, коли почув клич знизу, став спокійніший. Певно, в усіх синагогах юдейства чути тепер: «Слухай, Ізраїлю». Чи він зрікався коли цього? Ніколи цього не зрікався. Щоб усе пізнати — тільки для того робив він те, що робив. Він писатиме свою книгу, писатиме її з побожним почуттям, Ягве буде з ним. Її осудять і римляни, і юдеї. Це триватиме довго, доки її зрозуміють, але буде час, що зрозуміють.

Але хто це красується за обома юдейськими ватажками, пишно вдягнений у славнозвісний священний убір, що складається з восьми частин? Первосвященик, плебей, Фанія, будівельний робітник. Він іде, сухий, тупо дивлячись перед собою зі зверненими всередину очима, пригнічений та одержимий. Сенатор Марулл бачить його. Справді, не буде ніякої різниці, чи матиме він невільником Фанію, чи Йоанна із Гісхали. У Йоанна інтелігентніший вигляд, із ним можна буде провадити цікаві розмови, зате пікантніше мати швейцаром первосвященика.

Музика проходить, жертовні тварини, а потім вінець походу, його розкішна середина, колісниці тріумфаторів. Попереду профоси, їхні пучки різок обвиті лавром, далі нотарі, які несуть постанову про тріумф, далі юрба клоунів, що зухвало та добродушно пародіюють усім відомі властивості тріумфаторів, ощадність Веспасіана, Титову точність, його стенографію. Потім карикатури переможених, зображувані найулюбленішими акторами. Серед них Деметрій Лібан. Перший актор епохи. Так, він переміг хворість і слабість, переміг опір свого серця. Йшлося про його мистецтво, про його честолюбство, цезар покликав його, він зібрав всі свої сили, він був на місці. Він був юдей Апелла, стрибав, танцював, смикав себе за поділену надвоє бороду, проходив із своїми молитовними ременями, своїм невидимим Богом. Розриваючись між своїм мистецтвом і своїм блаженством, бо мусив заплатити одним за друге, він зважився обрати мистецтво. Йосиф бачив, як проходив він роздвоєний — великий актор і бідний чоловік.

Ішли генерали леґіонів, офіцери та солдати, що заслужили високі відзнаки. Одного насамперед вітали з радістю. Де він проходив, улюбленець армії, наш Педан, носій трав’яного вінка, там починали співати міцну пісню п’ятого, і серця підносилися. Так, це була плоть од нашої плоті, це був Рим. Із цим задоволеним, самовпевненим чоловіком нічого не станеться, з ним був капітолійський Юпітер. Ходили невиразні чутки, що й цього разу він зробив «те». Що він, власне, вчинив, про це з певних причин не можна було говорити точніше; але безумовно щось велике, це й з того видно, що знову його нагороджено такою високою відзнакою. Йосиф бачив гидке, голе, однооке обличчя. Він проходив, промітний, радий, дужий, гомінливий, задоволений муж. Ні, проти цієї ситої вульгарності нічого ніхто не зробить. Цьому солдатові, що ніколи не має сумнівів, що завжди у згоді зі самим собою, належить світ, який для нього створив його Юпітер.

І от засяяла висока, як башта, уквітчана лавром тріумфальна колісниця, яку везло четверо білих коней. На ній — Веспасіан. Обличчя, щоб воно було подібне до Юпітера, нарум’янене суриком. Лавр на широкому непокритому селянському черепі, старе кремезне тіло одягнене у вишитий зірками пурпурний убір, який мусив відступити йому на цей день капітолійський Юпітер. Дещо нудливо дивився він на радіючу масу. Ще добрі три години має це тривати. Одяг Юпітера важкий, довге стояння на хиткій колісниці — все інше, крім приємності. Він справді взяв це на себе тільки заради своїх синів. Заснувати династію є дуже важка справа. Жарко. Юпітерові влітку має бути дуже гаряче, коли вже в квітні доводиться так пітніти в його одязі. Тільки подумати, скільки коштує цей тріумф. Реґін обрахував, що дванадцять мільйонів, а може й тринадцять, чотирнадцять. Ці гроші, безумовно, можна було б витратити далеко краще, але цим лойовим мізкам завжди потрібне представництво, проти цього нічого не поробиш.

Що храму більше немає, це справді приємно. Хлопець здорово це провернув. Коли недостойність корисна, її треба робити. А після того бути совісливим. Тільки так вистоює чоловік у житті та перед богами. Раб за ним, що тримав важку золоту корону Юпітера над його головою, кричав йому приписану формулу: «Дивись назад і не забувай, що ти людина». Ну, так, він сподівається жити ще чимало часу, поки стане богом. Він думає про статуї обожнених давніших цезарів. Цей тріумф спричиниться до того, що він на тиждень раніше стане богом. Колісниця спиняється. Веспасіан, крекчучи, дивиться на сонячний годинник.

Тит на другій тріумфальній колісниці, часто поглядав на амулет, що повинен захищати від заздрощів і лихого погляду; бо поряд із ним їде верхи Доміціан, «фрукт». Але турбота з приводу заздрості брата не може зіпсувати йому гордість цього дня. Холодно сяючи, стоїть він у своїй колісниці, піднятий над людським, солдат, що дійшов до мети, втілений Юпітер. Коли він проїздить повз цезарську ложу, то на короткий час тверезіє. Жінки немає там, жінку в нього відібрали. Кому хотів він показатися в своєму блиску, який зміст має все це без жінки? Його очі шукають серед маси, шукають на місцях другого благородного стану. Коли він знаходить Йосифа, то простягає до нього руку, вітаючи.

Колісниці тріумфаторів тягнуться далі, спиняються біля підніжжя Капітолію. Люди, що бачили це власними очима, повідомляють: Симона бар-Гіору бичували, задушили. Оповісники повідомляють це народові. Лунає крик радості: війна