Вікторія Вецька - Будь моєю назавжди , Вікторія Вецька

— Де ти була? — повторив він своє запитання, але вже зі спокійним голосом.

— Каталася по місту, — з байдужістю відповіла.

— Ключі! — вигукнув батько, та простягнув руку.

— Не віддам, і навіть не надійся, — промовила я.

— Соломіє, не грайся з вогнем, бо пошкодуєш! — вигукнув батько, я розуміла, що зараз краще йому піддатися. — А ще я забороняю тобі виходити з дому без супроводу мого охоронця.

— Ти вирішив зробити мене своєю заручницею, тату? Вибач, але я на таке не підписувалася.

— Я всього лише хочу, щоб моя донька була щаслива і вийшла заміж за гідного їй чоловіка, — вимовив батько, дивлячись на мене.

— Я щось не помітила, що Ілля гідний мене! — вигукнула невдоволено я.

— Соломіє, іди краще додому і добряче подумай над усім тим, що ти зараз сказала, — мовив суворим тоном батько, і я більше не стала йому перечити.

Я попрямувала до своєї кімнати, постійно думаючи про Назара, про батька, і зважилася на один рішучий крок. Коли всі вже лягли спати, я вирішила тікати. Я знала, що це ризиковано, але не могла більше чекати. Я зібрала найнеобхідніші речі і тихо вийшла з дому. Дорога до Назара була неблизькою, але я рухалася швидко, сподіваючись, що мене не помітять. Коли я нарешті дісталася до його дому, Назар відкрив двері, і я впала йому в обійми.

— Назаре, ми повинні тікати. Батько хоче насильно видати мене заміж за Іллю. Ми повинні знайти спосіб бути разом.

Назар обійняв мене міцно, і я відчула, як його серце б’ється швидше чим зазвичай.

— Соломіє, ми знайдемо спосіб. Я не дозволю йому розлучити нас.

Ми вирішили вирушити до іншого міста, де нас ніхто не знав і де ми могли б почати нове життя. Зібравши найнеобхідніше, ми залишили наші старі стіни позаду. На годиннику була перша година ночі. Взявши Назара за руку, ми рушили вперед у невідомість. Пройшовши кілька темних вуличок, ми вирішили пройти через ліс, де кожна тінь здавалася загрозливою. Тільки тепла рука Назара та тихі молитви до Господа заспокоювали мене, та давали надії, що з нами все буде добре.  Як же я боялася, що батько, прокинеться і не знайшовши мене, почне розшукувати мене по всьому місту.

Із напруженими серцями ми продовжували свій шлях. В Назара був компас і карта, а ще він добре орієнтувався в місцевості правда вночі це було вкрай складно. Це була довга і виснажлива подорож, але ми були разом, і це було найголовніше. Прибувши до нового міста, ми змогли видихнути та вдихнути повітря на повні груди. Знайшли роботу, орендували невеликий будинок і почали будувати наше спільне щастя. Попри всі труднощі, ми відчували радість у кожному моменті, бо були разом. Але сумніви та страх перед батьком залишалися в глибині моєї душі, чекаючи на свій час.

Ночами, коли Назар міцно спав поряд, я часто прокидалася від важких думок. Страх перед минулим, яке могло нас наздогнати, не давав мені спокою. Я боялася кожного стуку в двері, кожного невідомого голосу за вікном. В моїй уяві батько був невидимою тінню, що переслідувала мене. Але я знала, що мушу бути сильною заради нас двох. Адже у боротьбі за своє право на щастя і кохання, навіть найтемніші ночі не можуть затемнити світло нашої віри у власну силу.