Тетяна Овчіннікова - Шукаю наречену. Дракон. Мільярдер!, Тетяна Овчіннікова

— Любе! То коли ти, трясця твоїй матері, скажеш мені нарешті, що ж то був за спадок?

Мій чоловік — так-так, ми вже й одружитися встигли, а я все не знаю! — з побоюванням відступає від мене і так щиро усміхається, що я тут же запідозрюю каверзу.

— Кажи негайно, бісова ящірко!

— Так, так, — зовсім покладливо погоджується він. І робить ще кілька кроків назад. І лише опинившись у зоні моєї недосяжності (ну, це йому так хочеться!) відповідає: — А не було ніякого спадку!

— Що-о?!

Так, у мого чоловіка зараз незапланований душ. Щось я зовсім неврівноваженою стала останнім часом!

— Ну, кицю, ну не сердься! — він ще намагається мене задобрити.

— Тоді якого біса це все було?!

— Ну, я колись побачив тебе у парку, зачепився поглядом, спостерігав якийсь час — і закохався по вуха! Але ти б не погодилася просто так вийти заміж за якогось там дракона, лускатого і кульгавого. Хай вже й мільярдера. Тож довелося вигадувати такий хитромудрий план, — розводить руками цей… цей… Та я навіть слова не підберу, яким можна ще його обізвати!

— Я тебе вб’ю! — ця фраза, бачу, ніяк не вийде із мого ужитку. Не з таким крокодилом… тьху! драконом поряд!

— І залишиш дитину без батька?

— Що-о?! — отетеріла. Думала, вже й дивуватися більше не зможу, але ж ні, йому щоразу вдається перевершити себе. — Яку дитину?!

— Нашу. І заспокойся нарешті, тобі зараз не можна хвилюватися.

Ага, тільки не з тобою, Любчику мій, тільки не з тобою!

— Але ж — як?

— Ну невже ти думала, я не відчую рідної крові в тобі?

Просила ж бути обережним!

Стоп!

Стоп-стоп-стоп!

Дракони ж — ті самі ящірки, сама не раз кричала на нього. А ящірки — це плазуни. А плазуни несуть — відкладають? Чи що вони там в біса роблять??? — яйця!!! Яйця, хай його батечкові в роті пір’я поросте!

Уявила собі, як у визначений час сиджу на гнізді — чомусь гніздо уявлялося зробленим із соломи і десь посеред сараю, а сама я взагалі куркою була, — і напинаюся, аби знестися…

Від цієї картини голова пішла обертом, і я ледь не втратила свідомість. Гепнулася б точно, та Любомир вчасно підскочив і підхопив моє хистке тільце, відніс на диван.

— Кицю, може водички?

Водичка досі скапувала з його носа, і це видалося мені смішним. Та ненадовго, бо тут же в голові сплило оте драконяче яйце, чомусь яскравого фіолетового кольору, та ще й з рожевими прожилками, як у мармуру. Хоча дракон у мене був красивого бірюзового відтінку…

— Я не буду нести тобі яйця!

Любомир здивовано глипнув на мене:

— Які ще яйця? Я вже поснідав…

— Ти ідіот? До чого тут сніданок?

— Ну ти ж мені яйця запропонувала…

— Та нічого я тобі не пропонувала!

— А яйця?

— А яйця — то твої діточки! — святі драконоборці, як же з ним складно.

— Немає у мене дітей. Що ти собі навигадувала? Лишень тільки… — він опустив свою долоню на мій плаский живіт, і нарешті в його погляді спалахнуло розуміння.

А потім ця клята ящірка вибухнула веселим сміхом, крізь який намагалася проштовхнути слова:

— Ти що?.. Ти подумала… Ой не можу!.. Ти подумала, що… завагітніла… яйцем?

І знову покотився сміятися, реготав так, що аж шибки дзвеніли.

Мені було не до сміху, тому й його веселощі я припинила однією єдиною блискавочкою, малюсінькою такою, всього лишень підпалила йому комірець. І тут же загасила!

— Вгамувався? — поцікавилася я, коли чоловік уже серйозно поглянув на мене. — А тепер поясни, поки я тебе не прибила, чому ти так весело іржав.

— Бо ми, хоч і дракони, але народжуємося у людській іпостасі і до п’яти-шести років не можемо навіть перекидатися. То вже тільки потім. А так — все як у людей!

— І ти не сказав?! Хотів, щоб я мучилася, вигадуючи собі жахіття?!

— Та я навіть блимнути не встиг, не те що…

Ні, я таки його спіймаю і пристукну! Із вбивством, так вже й бути, трохи почекаю.

Кілька тисяч рочків…

Кінець