Юрій Ігорович Андрухович - Ворохтаріум: літературний тріалог з діалогом і монологами

— «Ангел під мухою»?

А: — Збірка якихось гуморесок з журналу «Перець». Про те, як пиячать янголи.

Б: — І «Страшне перо не в гусака» — рубрика про те, як не треба перекладати. Але мене вже було не спинити. Потім я переклав есей Лєшека Колаковського «Інтелектуали», інтерв’ю з Яцеком Подсядлом, оповідання Дороти Масловської, кілька коротких текстів Анджея Стасюка, Ольги Токарчук, полюбив, коротше кажучи, цю справу і втягнувся. Полюбив, бо я так собі колись вирішив, що моє найслабше місце — це вигадування сюжетів. А переклад тим чудовий, що це ніби й творчість, але сюжет автор вже вибудував. І ти лише змагаєшся зі словами, з мовою, тобто це якраз те, що мені подобається. І далі я довший час свідомо обирав для перекладу щоразу інакший жанрово і стилістично текст, щоб освоювати все нові для мене шари лексики і різні прийоми… О, якщо, не дай Боже, ця наша балачка вийде все-таки колись книжкою, і хтось її буде читати, і він чи вона, може, захоче знайти тут якусь корисну пораду, то я зараз таку пораду дам. Тим, хто хоче перекладати, але не знає, з чого почати. Не починайте з Шекспіра. Он і Юрко ж не з нього починав. Почніть для розгону з когось сучасного й живого. Сучасного, щоб не мучитися з контекстом епохи, а живого, щоб за потреби могти його безпосередньо запитати про якісь незрозумілі місця.

— Задзвонити чи замейлувати…

Б: — Так. Чи зустрітися і поговорити, як я з Даніелем Одією. Його роман «Тартак» був першою книжкою, яку я повністю переклав з польської. Ми з Даніелем були вже знайомі кілька років перед тим. А коли я розповів видавцю в Україні, про що роман, він захотів його видати, бо побачив, що контекст, реалії — все це буде відразу зрозуміле українським читачам. Одія живе в Слупську, це північна Польща, так звані «ziemie odzyskane». Після Другої світової в тих околицях відбулося велике переселення народів: німці втекли, туди завезли нових людей, зокрема й українців з акції «Вісла». І збудували їм «пеґеери» — państwowe gospodarstwa rolne, по-нашому кажучи, колгоспи. І вони там яко-тако за часів комуни жили. А потім комунізм завалився, почалися успішні польські реформи. Але не скрізь. Як показує Одія, залишилися й села, де реформи не пішли. І от люди живуть на руїнах своїх пеґеерів — без перспектив, озлоблені, заробляють мало, а що зароблять, те проп’ють. Програне життя, розпач і депресія. На Заході цей роман сприйняли як таку трохи екзотику. А українському читачу тут нема що пояснювати, у нас на кожному кроці таке саме: намахані якимись пройдохами місцеві селяни, які деґрадують і потиху вимирають. Ще й прізвище політика таке для нас рідне — Пасіка. Все це неважко передавати українською, а коли якусь деталь треба було уточнити, то я просто запитував Даніеля і мав інформацію з перших вуст.

— Так, але якщо брати сучасність, то є вже новий сленґ, старі слова набувають нових значень, стають новими штампи чи провокують зрозумілі для польського читача алюзії. В словнику цього всього нема, щоб якось розуміти підтекст, треба самому перебувати у дискурсі, що формується сучасними медіа, в середовищі яких живе читач. Але, зрештою, той хто буде читати цей польський твір через 50 років, теж не знатиме цих нюансів. Тобто, чи обов’язково це все відображати в перекладі?

Б: — Ну, в самій Польщі є багато таких щоразу нових тематичних словників. І, крім того, станом на сьогодні я в сумі вже десь два роки прожив у Польщі, в усьому тому дискурсі, так що проблем із розумінням, як правило, не маю. Є інша проблема — як це сказати українською, коли відповідників просто нема, бо всілякі субкультурні середовища майже у всіх наших містах розмовляють російською. Але це ще інша тема… А те, що з роками сленґ змінюється, то з цим нічого не вдієш. Тут, може, добрий буде приклад аушвіцьких оповідань Тадеуша Боровського. Сама підготовка до перекладу зайняла у мене кілька років. Тобто як, ясно, що я тим часом робив інші речі, перекладав щось, писав, але паралельно читав книжки на концтабірні теми — і наукові, й художні, різні описи побуту, дослідження психології в’язнів і катів. Тричі відвідав комплекс Аушвіц-Біркенау, щоб роздивитися, як там що було розташоване, мучив екскурсоводів незручними питаннями про бордель чи футбольний майданчик. В Аушвіці сформувався свій жарґон, і Боровський без пояснень його використовує. На відміну, наприклад, від Прімо Леві. Той пояснює, хто такі «проміненти», «капо», «мусульмани» і так далі. А Боровський ні. І що цікаво: у мене є повоєнне видання Боровського, то там усі ці слова так і залишені, без приміток. Може, вважалося, що тодішній читач і так їх знає? Але теперішній пересічний польський читач уже того жарґону не розуміє так само, як і наш, тому нові видання виходять з примітками. Та й не лише пересічний. Я вже сто разів розказував про свою пригоду зі словом «ґризьокі». Кого не питав — ніхто не знає. Письменників, літературознавців, навіть одного колишнього в’язня Аушвіца встиг запитати. Бо, крім загального аушвіцького жарґону, були ще й слова, пов’язані з місцями і характером роботи в таборі. Конкретно це слово вживалося в зондеркомандах, а зондери жили окремо від решти в’язнів. Ну і уявіть ситуацію: видавець підганяє, є вже рішення про фінансову підтримку з боку краківського Інституту Книги, текст готовий, але я не можу його здати через одне слово «ґризьокі». До речі, суперові були часи для співпраці. Чи не кожен чогось вартий переклад з польської діставав якусь підтримку — як не з Інституту Книги, то з посольства, як не з посольства, то з Польського Інституту в Києві…

— І як ти відображав табірний жарґон? Калькував просто чи шукав якісь відповідники?

Б: — Залежить. Дечому вдається знайти відповідники. Якщо це поняття ширше за суто аушвіцьке, то можна використати якісь