Панас Мирний - Повія, Панас Мирний

Частина 1. У селі. Глава 4

IV

Заступало свято; настав багатий вечір. Поздоров, боже, Одарки Здорихи, Пріська стрічає його неабияк: і страви уволю, і пирогів, ще й осьмушку горілки купила. Всього потроху є, та нікому їсти, нікому пити, нікому привіт дати. Кусаючи пирога, Пріська згадує Пилипа — і плаче... Де вже та їжа піде на душу, як сльози заливають очі?.. 3а Пріською плаче і Христя. Більше сльозами, ніж стравою, повечеряли обидві — і невеселі полягали спати.

Настало різдво. Поки до церкви збирались-наряджались, поки у церкві стояли-молились, воно і свято здавалося. День випав погожий, сонячний; світ ллється з неба, відбивається на прикритій снігом землі; аж очам боляче дивитися — такого його багато. І не холодно дуже: є морозець, та не цупкий... У дворах, по вулицях, коло церкви, як мурави, народу, та все прибрані у празникову одежу, все вибілені, вимиті... Свято чується і на людях, і в повітрі, Зогрітому сонячним світом; дишеться якось легше, на серці затихають муки; на душі — радість, спокій. Радіють за другими Пріська і Христя. Пріська більше у церкві стоїть, молиться; а Христя з дівчатами крутиться по цвинтарю, щебече. Вона так давно бачилася з ними: після Миколи не виходила ні на досвітки, ні до кого на попряхи; як крячка та, просиділа трохи не три тижні коло матері. Дівчата обдивляються її, хвалять стьожки, намисто, серги; любуються чобітьми; розказують, що без неї лучилось на досвітках: як чорна Ївга полаялася з Тимофієм та й до ворожки ходила, щоб помирила; як Федір щодня на досвітках допитувався, чи не бачив хто де її, Христі?

— Він таки тебе щиро любить, хоч батько його за це й лае, — сказала Горпина Педьківна, подруга Христі, висока, білява дівка, перша реготуха на селі.

— А мені про те й байдуже, — одказала Христя.

— От, згадай чорта, а він і роги виставить! — скрикнула Горпина, зареготавшись.

Христя озирнулася. Прямо до їх гурту ішов парубок, високий, білявий, у синьому сукняному каптані, підперезаному добрим каламайковим поясом, у сивій з решетилівських смушків шапці. То був Федір Супруненко.

— Здорові! З празником! — привітався він, підходячи до гурту.

— Здорові! — одказали другі дівчата, а Христя змовчала. Поки йшло вітання, вона постояла трохи, далі одійшла, а потім і зовсім пішла в церкву. Федір, понуро послухавши дівочого реготливого шепотання і нікому слова не сказавши, тихо похилив поза церквою. Дівочий веселий регіт геть провів його; Федір не озирався, не дослухався...

— Отак обійди хлопця та й води його за собою! — сказала низенька таранкувата Педоря.

— Вільно ж йому, як навіженому, самому у вічі лізти! — одказала Горпина. — Христя від його поли ріже та тікає, а він, як реп'ях той, учепився.

— Що ви тут про мене мелете? — обізвалася Христя, вертаючись знову до гурту.

— Та то Педоря завидує тобі, що Федір, бач, не за нею ув'язався, — Засміялася Горпина.

— Він, здається, незабаром буде за всіма, як той цуцик, — одказала понуро Христя.

— Дрік такий нападе!.. — жартує Горпина. — От коли б та на всіх хлопців разом.

— То що б було? — хтось обізвався.

— Може б, наша чорна Ївга скоріш заміж вийшла, — пригадує Горпина. — А то прийшла до церкви богу молитися та побачила Тимофія... Він од неї тікає, по пояс снігом ріжеться, а вона за ним — навперейми. Застукала у суточках, між деревом та оградою, та й досі там стирчать.

— Богу моляться?.. — хтось сказав. І нестямний регіт привітав угадчицю.

— Та цитьте, не регочіть... ще батюшка у церкві почує, — хтось придержує.

— Та батюшка — то нічого. А як старий дяк почує, — каже Горпина, — та заставе за собою співати — ото буде лихо!

Дівчата аж за боки беруться та регочуть від кумедних Горпининих вигадок, а та і не перестає — меле. Христя і собі за другими сміється. Як його не реготати, коли Горпина, здається, і каменного розсмішить.

Час весело і швидко йде. Незчулася Христя, коли і з церкви вийшли, як мати, сіпнувши її за рукав, — пора додому! — сказала.

— Гляди ж, Христе, — гукнула Горпина, — я за тобою забіжу: підемо колядувати.

Вернулися Пріська і Христя додому — краще б не верталися!.. Христі ще вчувається регіт дівочий, веселі їх вигадки, приповістки... а тут у хаті тихо, аж сумно; мати така понура. Сіли розговлятись, а Пріська — за сльози.

Весело проходить свято при щасті, при достатках, а коли горе налягло на душу, коли туга за серце кусає — тоді і свято не в свято! Час, як безногий чоловік, лізе, туга та горе гадюкою в'ється біля серця, безодрадні думки обіймають голову. У будень хоч буденні клопоти розіб'ють їх, а в свято ніщо не заборонене — простір їм, розкіш. І радісний випадок принесе важку споминку: колись то те було, колись воно радувало, а тепер?.. Ніколи вже воно не вернеться удруге... Плаче чоловік гіркими сльозами. Плакала і Пріська.

Після обід на хвилинку прибігла Одарка Здориха. Молода та здорова, вона, як пташка, нащебетала повну хату і, як пташка, умчалася.

"Щаслива, здорова, — думалося Прісьці. — А тут ні щастя, ні здоров'я..."

Вона лягла спочити, та їй не спалося.

Христя теж нудьгує, не знає, де дітися. Оце посидить у хаті, погляне на матір, сумну та мовчазну, і побіжить за двір, на вулицю, подивитися на людей, що то в парі, то одиноко снують: ті в гості, ті з гостей... Десь далеко чутно дівоцьку пісяю; доноситься крикливий парубочий гомін... Вона туди б побігла, незчулася там, як і час мине, — так мати не пускає. Ще гаразд, що колядувати обіцяла пустити, а то хіба давно вона казала: чого ти підеш? Чи слід туди тобі ходити? Ще он зашпори не одійшли, а тобі співи та жарти в голові... Тупим ножем різали ті недоговорені речі за серце Христю; крадькома, стиха вони нагадували їй про смерть батькову, про їх сирітську долю... їй учувався докір людський: ото, не вспіла ще батька загребти, а вийшла горланити!.. Сумною та остогидлою їй здається і пісня дівоцька. А тут, як на те — хвиля дзвінких голосів доноситься до її вуха... знайома і люба їй пісня ллється... голос бринить у її серці, пориває викрикнути, підхопити... Вона одвертається, щоб не чути, дослухається до гомону людського, котрий уже, постановивши свято, плететься додому і вголос вимовляє свої таємні думки... А пройдуть люди — і їй знову сумно. "Господи! хоч би день минав скоріше!" — скаржиться вона, ідучи у хату.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍