Сафо Мелі - Розбивши її життя (частина 2), Сафо Мелі

Згодом я звикла до Артема. Замість кохання я відчувала до нього величезну подяку та повагу. Я не могла дати йому кохання, але стала йому добрим другом, змогла подарувати сімейне тепло та відчуття, що вдома на нього чекають. Його це цілком влаштовувало, і ми зажили спокійно. Але, як то кажуть, добре довго не буває. Біда прийшла звідти, звідки не чекали.

Коли Алісі було десять років на неї прямо на моїх очах напав сусідський собака. Він просто підскочив і голосно гавкав, але від переляку Аліса позадкувала і завалилася на вітрину квіткового магазину. Скло тріснуло і посипалося на мою донечку. Дивом її не порізало уламками всю, але один полоснув її по нозі і розсік артерію. Я репетувала на всю вулицю, щоб хтось викликав швидку, а Аліса плакала і кричала не своїм голосом, стікаючи кров'ю.

Всю дорогу до лікарні я намагалася триматись і не лякати ще більше Алісу. Але коли її забрали до операційної, передавши її в руки фахівцям, мене накрило. Розбила істерика. Я сиділа під стіною навпочіпки і голосила. Невдовзі примчав із роботи Артем, попросив для мене заспокійливого і мені щось укололи в плече. Поки я приходила до тями, його покликав до свого кабінету лікар. Я ж залишилася в коридорі, гойдалася з боку на бік, проклинаючи себе за те, що не сказала чоловікові правду. І зараз небеса карають мене за це. Я щиро в це повірила і злякалася втратити Алісу настільки, що тільки– но Артем вийшов з кабінету лікаря, я накинулася на нього і розповіла, що Аліса насправді не його дочка.

З лікарні Артем вийшов іншою людиною.

Він просто мовчав кілька днів, не промовивши жодного слова на мою адресу. А я, прийшовши до тями і усвідомивши, що я накоїла, вивертала себе навиворіт страхами та сумнівами. Тільки через чотири дні після того він раптом запитав:

–  Ти не хочеш мені розповісти, хто її батько?

І мені довелося розповісти все як було. Що я тоді перебувала у тяжкій депресії, яка посилилася втратою батьків, що мені взагалі тоді було не до підрахунку місячних, що мене безперервно нудило від фотографій батька та опізнань, що я сама ні про що не знала і була впевнена, що дитина його.

Ось тільки він не повірив. Просто назвав мене мерзотою і зник на два дні. На ранок після цієї розмови я дізналася від сусідки, що вночі Артем застрелив собаку сусіда, що налякав Алісу. Мене здивувала наявність зброї у чоловіка, але на тлі всього, що відбувалося мені було не до того, щоб замислитись про це всерйоз.

Мерзота –  саме так я себе і відчувала. У мене не було вагомих аргументів довести собі самій, що це не так. А тим більше чоловікові. Все, що я могла, –  це вимолювати в нього вибачення, коли він повернувся. Але чи можна пробачити таке? Чи змогла б я сама пробачити? Навряд чи.

Стосункам із чоловіком прийшов кінець. Замість любові та турботи я відчувала на собі лише зневагу. Йому було гидко зі мною спати, їсти за одним столом і навіть перебувати в одній квартирі. Моя присутність його дратувала. А я… повільно божеволіла, розуміючи, що ми йдемо в глухий кут, і я нічого не можу з цим зробити. Численні спроби поговорити з ним закінчувалися нічим. Він лише виплескував на мене відро бруду, що накопичився у нього всередині. Я брала на себе удар, розуміючи масштаб своєї провини. У душі ще тліла надія, що так він виллє все мені на помсту, звільниться, і в мене з'явиться шанс налагодити все. Ось тільки цього не відбувалося. Він закривався від мене, віддалявся і наші стосунки лише погіршувалися.

Потрібно віддати належне Артему, незважаючи на нашу з ним сварку, його ставлення до Аліси зовсім не змінилося. Він, як і раніше, був уважний до неї, балував її подарунками, відвозив вранці до школи, цікавився її життям і всіляко оточував турботою, даючи зрозуміти, що він їй не лише тато, а й справжній друг.

До того, що Артем почав мені відверто хамити, я вже звикла. Але я ніколи не думала, що той дбайливий закоханий хлопець може вмить перетворитися на дикого агресивного звіра. Якось я знову завела розмову.

–  Артеме, будь ласка, давай поговоримо. Просто тихо, спокійно. Ми ж обоє розуміємо, що так не може далі продовжуватися. Ми обоє страждаємо. Але це добре. Від наших сварок страждає Аліса.

Він мовчки підвів на мене очі, чекаючи на продовження розмови.

–  Я дуже винна перед тобою. Але я справді дізналася про це лише після пологів. Я не виходила за тебе, щоб прилаштувати чужу дитину. Можу заприсягтися! Чим завгодно! Це так.

Його кулаки та щелепи стискалися. Я бачила, як розпалюються його емоції та погляд, але не могла прогаяти шансу поговорити, спробувати ще раз.

–  І про те, що коли сама дізналася, приховала від тебе – я шкодую найбільше у житті, Артеме! Ти мав право знати. Але я злякалася, злякалася! Я бачила, яким ти був щасливим і просто не могла сказати, не могла зруйнувати це щастя.

По моїх щоках текли сльози. Напевно, найщиріші за все життя. Сльози каяття, що очищують душу від гріхів і лікують серце від ран. Артем сидів на стільці, а я стояла за півметра від нього, заламуючи руки, заглядаючи в очі і підбираючи слова, щоб донести йому своє бажання помиритися.

Але стіна між нами виявилася надто міцною. Він не приймав мої каяття. Артем слухав мене, опустивши голову і стиснувши кулаки. Потім різко підняв обличчя, і я побачила його лютий погляд.

–  Не хотіла руйнувати щастя, кажеш? А що ти зробила у результаті? Якби ти сказала одразу. Я ж тоді бачив у якому ти була стані. Твій біль жив у мені, розумієш? Твоя, сука, біль! Я зрозумів би. Постарався б зрозуміти! Мені було б боляче, так. Але я б тебе нізащо не покинув. А що ти зробила, суко? Я міг би жити з тобою та чужою дитиною. Але жити з жінкою, яка здатна так брехати… Ти десять років мені брехала! Та, кому я віддавав усю свою душу, просто взяла і насрала у неї.

Я впала на коліна до його ніг, обхопила їх руками і залилася сльозами.

– Прости мене! Я була ще надто юною і дурною. Я дуже шкодую! Прошу тебе, Артеме! Будь ласка!