Бернард Вербер - Завтра будуть коти

кишені куртки сріблястий тюбик. Повторює моє ім’я знову, а потім несподівано випускає з тюбика… коло червоного світла, яке освітлює підлогу. Це не просто красиво, воно ще й рухається навсібіч і забавляє мене. Я стрибаю, але щойно наближаюся, червоне коло вистрибує на стіну. Підскакую — червоне коло пересувається на фіранку. Намагаюся зловити його на фіранці, на кріслі, на канапі, потім перед собою, потім далеко від себе, потім на стелі, потім… на власному хвості. Цього разу я не хочу, щоб воно втекло, тому дуже сильно кусаю себе за хвіст і зойкаю від болю. Червоне коло зникає.

Двоє людей показують на мене пальцями, видають якісь гучні переривчасті звуки і шкірять зуби.

Я відчуваю образу і одночасно сором, що виявила слабкість і піддалася цій дурнуватій грі.

Ніхто не має права так мене принижувати. Особливо люди, єдиним покликанням яких є служіння мені.

У своєму кутку обмірковую помсту, а двоє людей тим часом поснідали і вмостилися у вітальні, щоби знову втупитися у свій гидкий телевізор.

Я теж спостерігаю за вервечкою зображень. Тепер, завдяки Піфагору, знаю, що це люди, які вбивають одне одного дуже далеко звідси, в інших містах. Сцени війни перериваються втручанням коментатора з квадратними плечима і зализаною шерстю на голові, який сидить і монотонно говорить, так, наче його насправді не бентежать приголомшливі зображення, що невпинно змінюються. Він постійно усміхається.

Цього разу Наталі опановує себе, і ніяка рідина не тече з її очей. Гадаю, вона потрохи призвичаюється до жорстокості.

Потім знову показують футбол, і я відчуваю, як вони збуджуються. Томас говорить до телевізора. Він встає, голосно дихає, здається, переживає щось емоційно сильніше, ніж війна.

Я користуюсь тим, що вони відволіклися, і, щоб не відкладати репресій, дзюрю йому в мешти, які він зазвичай залишає при вході, щоб не залишати слідів.

Потім вмощуюся в такому місці, де мене важко дістати: на холодильнику, — і чекаю. Коли Томас виявляє мій подарунок, він, як я й передбачала, кричить, бігає, тупає ногами, нервується, показує взуття, вимовляє моє ім’я відверто агресивним тоном. Наталі відповідає йому фразами, де знову повторюється моє ім’я, але значно приємнішим голосом. Це його не влаштовує. Він шукає мене всюди, а я зачаїлася, щоб він мене не побачив.

Градус розмови двох людей зростає. Томас стає дедалі агресивнішим.

Врешті-решт він виходить з будинку в шкарпетках, з мештами в руках, і гримає дверима.

Моя служниця на секунду завмирає, а потім падає у фотель і починає плакати. Я спускаюся з холодильника і поволі підходжу до неї. Вискакую їй на коліна, труся носом до її носа, але вона не хоче мене обійняти. Починаю муркотіти в режимі низьких частот щось на зразок: Цей самець не гідний тебе.

Наталі далі випромінює журливу емоцію, тоді вилизую її сльози на щоках і муркочу іншу думку: Але ти завжди можеш розраховувати на мене.

Оскільки вона й тепер виглядає зажуреною, я думаю, варто дати їй зрозуміти, що треба шукати інших самців. Думаю, що у своїй категорії людей вона має подобатися (особисто я вважаю всіх людей потворними, але якщо вони практикують репродуктивні акти, то, певно, мусять помічати одне в одному хоч щось принадне).

Я пояснюю їй, що завести самців не так вже й складно. Досить прогулятися за межами дому, демонструючи свій анус. Якщо він рожевий і трохи набряклий, це справляє гарне враження. А сексуальні запахи передадуть сигнал людським самцям — і вони самі збіжаться, щоби кохатися. Вона не тільки не розуміє, а й відмовляється виставляти свій анус і горлати на дахах, як я їй радила, а продовжує ховати свою плоть під багатьма шарами тканини.

Треба ще багато працювати над поліпшенням нашої комунікації. Оскільки цього було недостатньо, Наталі знову зробила найгірше: закурила цигарку.

Я ніколи її не зрозумію. Нащо з власної волі вдихати у легені брудне повітря?

Мене знудило, і щоб моя шерсть не набралася цього огидного запаху, я піднімаюся на другий поверх і користуюся нагодою, що балконні двері відчинені, щоби вмоститися у тому місці, звідки вчора бачила Піфагора.

Я нявкаю, щоби покликати його. Змінюю інтонації.

Нарешті вигулькнув його силует.

Одним жестом ми домовилися піти до Сакре-Кор побалакати на висотах.

Опинившись на вулиці, ми торкаємося лобами, тремося носами і рушаємо.

Прибуваємо на місце, видираємося на найвищу вежу. Сьогодні холодно і вітер дме значно сильніше, ніж першого разу. Я геть розвихрена, та не могло бути й мови, щоб піти деінде.

— Сьогодні мене принизили червоним світлом, — кажу йому.

— Лазер? У мене таке було. Треба сильно напружитися, щоб йому опиратись, але після певної практики декому це вдається.

— А ще вони показували зуби з таким специфічним звуком…

— Це називається «сміятися».

Я змінюю тему.

— Що змушує людей з такою жорстокістю вбивати одне одного?

— Причин багато: захопити більше територій, викрасти у сусідів багатства та їхніх молодих плідних самиць, навернути їх у релігію їхнього Бога.

— Що таке той «бог»?

— Йдеться про уявного персонажа. Його найчастіше уявляють як велета, який живе на небі. У нього біла одіж і борода. Він вказує, що добре, а що погано. Він судить. Він вирішує, що має статися з людьми.

— Але ти кажеш, що це вигаданий персонаж?

— Їм так подобаються вигадані персонажі, що вони готові вбивати чи вмирати за них. Насправді, якщо бути точним, Бог уже якийсь час є головною причиною тероризму і воєн.

— Але ти казав, що жодна людина його не зустрічала.

— Нам, котам, це, звісно, може видатися нелогічним, але так виглядає, що вони створили Бога, бо не люблять бути вільними і відповідальними за свої вчинки. Завдяки Богові люди можуть сприймати себе як істот, котрі тільки те й роблять, що підкоряються своєму господареві. Усе, що відбувається, — це «Його» воля. Це також спосіб для кліриків, які уповноважують себе говорити від Його імені, щоб підкорити найслабші уми. Ми, коти, здатні відчувати відповідальність за свої вчинки і спроможні витримувати свою свободу. Ми не маємо потреби уявляти велетенського кота на небі, який би за нами стежив.

Я міркую над його словами, вилизуючи себе. Не вважаю нікого іншого відповідальним за те, що стається зі мною, я завжди сама намагаюся поліпшувати своє життя. Піфагор, здається, зрозумів, про що я думаю, бо продовжує:

— Усе ж є підстави боятися неба… В минулому смерть приходила зненацька, звідусіль, до всіх. Було п’ять великих випадків вимирання. То були моменти, коли майже все живе загинуло. Останній випадок трапився шістдесят шість мільйонів років тому і знищив