Iрина Давидова - Шалений Бос, Iрина Давидова

Глава 7

- Що, сподобався наш постоянчик? - посміхнулася Дарина, подивившись на мене грайливим поглядом.

 - Що? Ні звичайно. Він мене бісить. Збоченець.

 - Ахаха, Есті, ну ти й чудиш. Він ніколи ні до кого не приставав. Завжди дуже ввічливий чоловік. Чайові хороші залишає.

Я ледь не закотила очі від його ввічливості та з посмішкою подивилася на напарницю.

 - Всі дівчата по ньому сохнуть, а він на них нуль уваги.

 - Хм, а може, він того, блакитного поля ягідка.

 - Ой, та ну тебе, Есті. Видно ж, що натурал. Хіба він тобі ні крапельки не подобається?

Я заперечливо похитала головою, не маючи наміру поширювати серед персоналу чутки про свої симпатії.

 - Такий собі, на трієчку. З мінусом.

 - Тоді боюся уявити, який у тебе смак на чоловіків, Естель.

 - Дарин, та може, я теж того, рожеві-троянди, ууу, - проспівала я, на що отримала здивований погляд.

 - Тфу на тебе, - реготнув вона, - йди! Твій он уже крилами махає.

Я таки закотила очі, дивуючись різкій зміні настрою Дарини. Але головне, що він завжди був позитивним, просто по-різному виражався.

Я пройшла до столика, за яким сидів Суботін. Він тут же підняв погляд, від якого по тілу пройшла гаряча хвиля.

 - Скажи мені, Естель, ти не передумала щодо роботи?

 - Ні. Що на замовлення?

 - Впевнена? Я ж казав, захочу - все одно будеш працювати в мене.

 - Я людина, а не твій раб!

 - А ще ти моя боржниця. Назвати суму збитку, який ти мені завдала?

 - Що тобі від мене треба, Суботін? - примружившись, поцікавилася я, починаючи злитися на нього.

 - Просто ти в моєму клубі. Нічого більше.

 - Кави?

 - Я тебе зрозумів. Вільна.

Хам! Хотілося крикнути мені, але я розвернулася і пішла на кухню.

Після того, як Денис отримав рахунок за обід, він мене більше не чіпав. Більш того, залишив хороші чайові, за що я була йому щиро вдячна. І за те, що дав мені спокій, теж дуже дякую!

Я влаштувалася на роботу, тут мене все влаштовувало, і бігати з місця на місце не виникало ніякого бажання. Навіщо? Щоб в результаті втратити хорошу роботу? Ні, це не для мене. Потрібно цінувати те місце, де ти знаходишся, якщо воно тобі до душі.

Закінчивши працювати, я не поспішала виходити з ресторану. Завантажила контейнер з вечерею в рюкзак, забрала гроші та документи, а велику сумку вирішила залишити у своїй шафці. Навіщо її тягати, якщо я все одно буду жити на вулиці, принаймні найближчі пару тижнів.

Добре хоч вранці встигла душ прийняти.

 - Естель, ти йдеш?

 - Так-так, Дарин, бігу.

Куди я бігла? На вулицю? Поспішала, прямо п'яти виблискують!

Одягнувши на одне плече рюкзак, повільно побрела до виходу.

 - Ти ж на метро, ​​так?

 - Так, на метро, ​​- посміхнулася я і пішла за нею в сторону станції.

Потрібно терміново щось придумати.

 - Щось ти сумна на вечір, - зауважила Дарина, - може, щось сталося?

 - Ні, все добре, дякую. Просто трохи втомилася. Все ж другий день тільки на роботі й ще не звикла.

 - Розумію, але нічого, втягнешся ще. Головне, щоб тобі було добре у нас.

 - Так у вас дійсно дуже здорово. Я навіть і подумати не могла про таке.

 - Я тут вже три роки працюю. У нас весь колектив хороший.

 - Це рідкість, - хмикнула я і тут же ляснула себе по лобі, - Дарин! Прости дурепу, я телефон на роботі забула.

 - Ох, хочеш, я з тобою збігаю?

 - Та ні, що ти, ти ж теж втомилася. Їдь, а я туди й назад. Потяги ще будуть.

 - Гаразд, давай не затримуйся.

 - Добре. Бувай!

Я побігла в бік ресторану, вдаючи, що дійсно забула телефон. Але насправді це було не так. А ще я так вчасно згадала, що завтра не повинна показуватися тут, тому що «я поїхала до бабусі на електричці». Як шкода, що завтра працює не Ольга, їй би не довелося брехати. А по суті, яка різниця, якщо у мене все одно вихідний.

Чорт! Так що ж робити мені?

Дуже засмучена і поникла, я сіла на лаву біля ресторану і від відчаю чолом наразилася на долоні. Я готова була ось-ось розридатися від безвиході. Звичайно, я могла зняти найдешевший номер в готелі або навіть ліжко в хостелі. Але обидва варіанти відмітала відразу. Яким буде пуття в економії грошей, якщо я витрачу на одну ніч мінімум півтисячі? А про хостел взагалі думати не хотілося. Хіба мало, яка сусідка мені попадеться? З мене ранкового концерту вистачило. Я розуміла, що не всі люди погані, але життя навчило нікому не довіряти.

Господи, дай мені сил все це пережити гідно. Я потім обов'язково все зміню, можливо, навіть виконаю свою мрію отримати керівну посаду. Коли-небудь... трохи пізніше.

 - Лиса, досить мріяти. Поїхали спати?

- Що? - я підняла голову і з подивом завмерла поглядом на Бетмені. Що він тут робить?

Він пройшов до мене і сів поруч на лавку. Я відсіла на пів метра. Нічого робити замах на моє тільце.

 - Ти думаєш, я нічого не бачу?

 - А я повинна думати про те, що ти бачиш? - видихнула я і спрямувала погляд на дорогу.

 - У тебе неприємності, Естель, і я хочу тобі допомогти.

 - Я не потребую твоєї допомоги. Такі, як ти, не можуть допомагати безкорисливо. Ти ж обов'язково чогось чекаєш. А я навіть знаю чого. Ти звик, що дівчата на тебе натовпами вішаються, а я не така. Так ти вирішив іншими способами...

 - Пффф... Лиса, ти ненормальна. Я просто хочу тобі допомогти. Я ж розумію, що тобі ніде ночувати, інакше чого б ти тут сиділа?

 - Може, я зірки розглядаю?

 - Угу, втупившись у долоні?

 - Бетмен, йди куди йшов, ок?

 - Без тебе нікуди не піду.

 - Я все одно не збираюся розплачуватися з тобою собою. Так що... тобі тут нема чого ловити. А грошей я точно не дам.

Я піднялася і пішла в бік сходів, що ведуть до річки. Більше говорити з Субботіним мені було нема про що. Що він може запропонувати? Розслабитися в обмін на нічліг? Ні вже, це точно не для мене. Нехай шукає іншу жертву для цього.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍