Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

Полотнянівка — порожня. Але собаки вайлують, гуси ходять. Люди на роботі, в колгоспі.

Настрій мій трохи покращився.

Я поїхав до Харкова у віці вісімнадцяти років — за комсомольським направленням. Батько постарався правдами й неправдами.

Приніс направлення в хату, ніби знайдений скарб.

Каже:

— Їдь, синку, у Харків. Тут усе одно не життя. І не буде.

Я й не збирався. Будемо відверті: вчився посередньо. Голодний, холодний. Ходив до школи пішки вісім кілометрів. Я більше любив і знав природу. Наш учитель у першому класі Діденко мене за це цінував. Я дохідливо розповідав одноліткам, що пори року змінюються обов’язково і завжди, треба тільки знати про це. І не лякатися, що холодно. Або дощ. Чи спека.

Але батько сказав, і я поїхав учитися.

Далі — війна. Добровольцем на фронт. Якщо маєш освіту, хоч і неповну, відразу з молодшим офіцерським званням. Пішло-поїхало.

Після перемоги в Рябину не поїхав. Серце підказувало — не треба. Ті, хто в могилі,— нехай там і лежать спокійно. Я їх не підійму. Без діла турбувати — дурниці для нервів. А з рештою — робити нічого. Неминуче нове життя.

Іти мені в даному населеному пункті — фактично нікуди. На цвинтар, щоб люди не дорікали і не обговорювали — раз. До вчителя Діденка Миколи Івановича як до єдиної дорогої людини за спогадами — два. І крапка.

Ішов я на цвинтар і мені було соромно. Якби не євреї з їхніми дурощами, якби мене батьки мої так не виховали, що найперше — честь і совість, гуляв би я відпустку в Чернігові з родиною. З Любочкою, з Ганнусею. Та й годі.

Раптом мене пройняла думка, що сам я могил не знайду.

Завернув до Діденка. Якраз по дорозі.

Стукав у хату і сумнівався: живий? І похилий вік, і турботи.

Але Діденко мало що відчинив двері сам, то ще й міцно мене обійняв. Упізнав з першого погляду. А років йому на той момент було не менше, ніж сімдесят.

— Ну що, Михайлику, вибрався до нас? Згадав, хлопчику, згадав… Надовго?

— Ні. У вас переночую, якщо пустите. Подивимося потім, на скільки затримаюся. На свіжу голову розсудимо. Вдома скоро не чекають. Відпустка у мене.

— І де ж твій дім тепер? У Харкові?

— У Чернігові. Знаєте таке місто?

— А як же ж. Знаю. Був я там. До війни і був. Саме перед нею. Під Троїцькою горою зупинявся. На вулиці Тихій. Є ж така?

Серце моє тьохнуло. Знову Троїцька.

— І в кого ж ви там зупинялися, Миколо Івановичу?

— О, то така людина!.. Єврей. Щось на зразок рабина. Знаєш, хто такий рабин?

— Піп єврейський.

— Ну, хай піп. Той ще був філософ. Зусель звали. Прізвище Табачник. Спеціально до нього їздив, побалакати. Ми з ним у Першу світову служили разом. Він добровольцем пішов. Адже євреїв не брали за призовом. Чужий елемент. А він з образи пішов. Визначився. А я ж за призовом. Ось так ми з ним і опинилися в одному окопі. Я його обороняв від дурнів більше, ніж від німця. Він молився дуже. Тоді не заборонялося. Навіть заохочувалося щодо всіх вірувань однаково. Я скажу: якби він не так хитромудро молився, то його б і зовсім не чіпали наші, а він голосно скрикував і гойдався на місці. То вже без сміху рідко минало. Саме тоді я й цитькав.

Я зауважив:

— А знаєте, Миколо Івановичу, ваш Зусель і тепер живий. Воду каламутить. Землянку собі в Острі вирив і там блазнює. А радянська влада його терпить.

Діденко посміхнувся:

— У євреїв доля така. Каламутити. Ти на нього не ображайся. Він мені з місяць тому листа надіслав. Як чорт із табакерки. Адже табачник. Десь я той папірець приткнув. З Чернігова якраз. Вулиця Тиха. Пише, що хоче приїхати до мене. Дуже треба. Чи я живий, цікавиться. Я посміявся з того листа. Якщо я вже у садочку в холодочку навік, то як же ж я скажу? Дурненький він був, дурненький і залишився. До смерті, як кажуть, чотири кроки, а він мандрувати задумав.

Я засміявся:

— Відповіли, що живий?

Діденко кивнув, але якось приречено:

— Ні. Я ж не знаю точно, коли живий, а коли мертвий. Поки до Зуселя лист долетить, я й угомонюся. А він з’явиться. Йому ж прикро. Гроші витратить. Ти на цвинтарі був?

— Ні. Якщо ваша ласка, може, проводите, покажете.

— Ні. Не дійду. Близько, а не дошкандибаю. Сам іди. Мимо не пройдеш: вони під пірамідкою обоє. Із зіркою. Пірамідка синя. Червона зірка. Просто біля входу.

У вікно постукали.

Микола Іванович глянув і зрадів:

— Оце вчасно. Гість. Палій Петро. Пам’ятаєш? На рік менший за тебе. Він мені поїсти тягає. Не задурно, зрозуміло. Жінка його готує, а він тягає. Дітей у них нема, то я в них щось на зразок цього.

Палія я не впізнав. А без підготовки то й зовсім би пройшов повз.

Петро виявився сліпим. Біла пов’язка через два ока аж від лоба до губ. Але нічого, чиста пов’язочка, акуратненька.

Він закидає голову назад, немов через нижній край полотна хоче розгледіти:

— Хто у вас, Миколо Івановичу?

— Дружок твій. Цупкий Мишко.

Про обійми розповідати не буду.

Вирішили похід на цвинтар не відкладати. Мені чим швидше, тим легше. Зусель підпирав мене разом зі своїм листом.

Постояли над могилою.

Петро сказав:

— Повторно ховали. Як героїв. За таку смерть — пробачили. Еге ж. Не турбуйся. Розмови вголос не було, а всередині себе кожен пробачив. Я так думаю. Тож їм легко лежиться.

— Що ти, Петре, за що їх прощати? Вони чесно прожили трудове життя. Колгосп будували. Для хорошого життя.

Петро білів своєю пов’язкою і цією самою пов’язкою мені сказав:

— За те. За