Шевчук Валерій - На полі смиренному, Шевчук Валерій

Мені хотілося за ним іти, бо незвичну радість від того відчував. І люди ті, з якими він спинявся перекинутися словом, відчували, певне, те саме: після розмови із ним добра усмішка розквітала на їхніх обличчях"...

Тим часом зайшов він на цвинтар, був той порожній та занедбаний. Лазар обірвав зілля з горбка, який сам був насипав: в горбі тому лежали його діти й жінка. Він молився, б’ючи поклони, згори лилося на нього велике сонце, а по обличчю котилися сльози. Зрештою упав хрестом на могилу і вдарився об землю кілька разів лицем. Після того встав і довго стояв нерухомий, як свічка. Здалося під той час Єремії, що спалахне він і справді вогнем, наче свічка, спалахне і згорить на цьому місці мертвих: надто великою печаллю був пойнятий. Коли ж повернувся, Єремія не захотів ховатися, а вийшов назустріч. Незвично сіре лице побачив, очі палали несамовито, а груди важко дихали. Лазар не помітив Єремії, а в того не вистачило сили гукнути на нього. Знову пішов по вулиці, вряди-годи спинявся, балакав із людьми, і це тривало доти, доки не наповзли на землю сутінки. Тоді начебто отямився, повернувся різко й дивився, як горить захід. Малинове світло осяяло землю, кинувши багряницю на калюжі й шибки, кинувши малинової барви на обличчя людські, і від того люди начебто погарнішали, особливо жінки, а білі стіни хат засвітилися м’яким фіолетом.

Лазар підняв палицю, що валялась у поросі, й уважно її обдивився. Знову зирнув на захід — його обличчя було м’яке й ніжне. Тоді стріпнув волоссям і швидко пішов у напрямку Золотих воріт. Вийшов з міста, повернувся і тричі перехрестився. Знову пустився по дорозі, яка була залита м’якими сутінками, і той сутінок навіки його з цього світу забрав.

5

Незнайомець уклонився Прохорові до ніг.

— Лихі часи настали, отче, — сказав він. — Князі у сварі і не пускають купців із Галича і людей із Перемишля. Ще вполюємо ми якусь дичину чи риби зловимо, але що та риба й дичина без солі?

Прохор стояв на вступі до своєї келії: малий, згорблений, з виставленою наперед білою клинцюватою борідкою і сердито дивився на пришельця.

— Хто тобі сказав, що в мене є сіль? — спитав гостро.

— Лазар, слуга ваш!

— Де він сам?

— Пішов на цвинтар до своїх рідних.

— У мене нема солі, — сказав різко Прохор. — Попіл у мене є!

— Змилуйтеся, отче! — впав до ніг незнайомець. — Не дам вам золота, щоб віддячитися... в мене від минулого голоду залишилося двоє дітей... Коли хочте, дам вам риби...

Прохорові очі зробилися маленькі й колючі. Він важко дихав.

— Добре, я вділю тобі трохи солі, — після паузи сказав він. — Але про це не має знати ані душа!

— Я принесу вам риби, — зраділо сказав прохач.

— Не треба мені твоєї риби, — різко обірвав його Прохор. — Платою буде те, що триматимеш язика за зубами.

— Клянуся землею і дітьми! — припав до трави обличчям незнайомець.

В той день був Прохор сумний, хоч стояла надворі чудова погода, сонце світило не гаряче, а ніжно, і тихий легіт повівав, а земля плоди на собі зав’язувала. Не запалював Прохор нині вогню, а сидів на порозі келії на старій вербовій колодці. Дивився перед собою, і вуста його ворушилися. Він знав, що через якийсь час знову прийдуть до нього прохачі...

Новий прохач лежав у нього в ногах, і він дивився на нього з-під приплющених повік.

— Хто тобі сказав, що в мене є сіль? — спитав неквапно.

— Ваш слуга Лазар, — озвався прохач. — Про ваше добре серце він оповів і про щедрість вашу...

— Де ти його бачив?

— Він з цвинтаря повертався.

— Я дам тобі солі, але щоб про це ані душа не знала, — сказав гостро Прохор. — Бо князь забере в мене ту сіль до дрібки.

Стояло серед неба веселе сонце, і день блакитний розливався навдокіл. Пахтіло під цим сонцем зілля, чорногуз спустився із даху й мирно походжав біля Прохора, намагаючись зазирнути йому в обличчя. Старий же начебто не бачив його, дивився на світ з прижмурцем — глибокий смуток відчув, що незвідь-звідки починався і незвідь-що йому ніс.

Зрештою встав, сказав щось тихо чорногузові, і той кляцнув до нього дзьобом. Тоді звів величезні крила і замахав ними, наче вітер на Прохора гонив.

Прохор зайшов у келію, зняв із полиці горня, налив у кухлик зеленої густої рідини і випив. Тепло помалу розтікалося по його жилах, і він змахнув із ока сльозину. Знову вийшов і знову сів на колодку.

Світ довкола нього відмінився. Світ позолотів, і там, де були трава й бур’яни, розквітали квіти. Вся земля була засипана тими квітами, спурхували легенькі кольористі метелики. Ходив там по тих світах чорногуз, тільки мав він тепер людське обличя і чув мав, зачесаний набік, а в дзьобі стриміла сопіль. І дув він у ту сопіль, чудова музика звучала навколо, бо не сам чорногуз Прохорові грав, а всі оті квіти й метелики. Він простяг руку, і на долоню йому сіла синя маленька пташечка. Вона забриніла крильцями і раптом заспівала. Довкола багато було таких синіх пташок, і співали вони тої ж таки пісні, що її вигравав на сопілці чорногуз.

— Видить бог, — прошепотів Прохор, — я хотів пригріти того чоловіка. Хотів його своїм зробити, щоб він полюбив мене. Видить бог, ніхто ніколи мене в цьому світі не любив...

В його ногах уже лежав третій пришелець і, як ті, попередні, просив у нього солі.

— Що це ви завзялися із тією сіллю? — спитав Прохор.

— Велику нестачу у ній маємо, — сказав прохач, і, хоч був це старий, поморщений, аж почорнілий від сонця та горя чоловік, бачив перед собою Прохор чудової вроди молодця.

— Хто тобі сказав, сину, що в мене сіль є? — спитав Прохор завчено і насторожився, щоб не пропустити й слова з відповіді.

— Ваш слуга Лазар, — сказав пришелець.

Тоді Прохор подумав, що недаремно його слуга Лазарем назвався.

— В гною і рубищі лежав він біля мого порога, і я майже не зважав на нього, — сказав Прохор.

— Велике горе він пережив...

— Де ти його зустрів?

— Він ходив по вулицях і розмовляв із людьми. Він і зі мною спинився поговорити. Сказав, що ви добрий і милостивий і що сіль у вас є.

— Це недобре він учинив, — пробурмотів Прохор. — Взнає про мою сіль князь і забере все до дрібки. Прийде до мене ігумен і спитає, чому ховаю я у себе сіль і де її дістав?

— А де ви її дістали? — спитав зацікавлено прийшлий.

— Де її дістав, знаю сам, — відказав Прохор і пішов, щоб винести прибульцеві солі.

— Тільки язика за зубами тримай, — попросив він несміло. Після того приклався до іншого слоїка, і світ його із барвистого став чорний. Стояло в чорному небі сіре сонце, трава і квіти втратили барви, синє повітря стало оксамитно-непроглядне, а чорногуз не тільки чорні плями мав на тілі, а почорнів від голови до п’ят. І був у нього не дзьоб, а змія звивиста, і змія та вигиналася й сичала на Прохора, який тишком сидів на вербовій колодці, маленький, як палець, і тільки похитувався, а в далекому куточку його недавно світлого мозку росла тільки одна-однісінька гілочка з одним-однісіньким зеленим листком і з одною білою як сніг квіткою. Сиділа на тій гілці одна-однісінька пташка і співала тої-таки пісні, що недавно насвистував йому його приятель вірний — чорногуз.

— Нема добра у світі, — бурмотів Прохор. — Нема любові та вірності. Немає віри, немає надії. Всі тільки чорні сітки виплітають — хочуть зловити у них одне одного, і триватиме так до кінця.

Тоді й підійшов до нього Єремія і присів поруч на колодку.

— Ким ти був до чернецтва, брате? — спитав він у Прохора.

— Сином багатих батьків, — сказав Прохор. — То був страшний, страшний і потворний світ. А знаєш чому? Я не міг у ньому ні купецтвом займатися, ні шолом на голові носити, ні ремесел навчитися. Нічогісінько я в ньому не міг. Тому й позбутися його захотів. Здавалося мені, що світ недостойний пізнання.

Вони сиділи якийсь час мовчки. Вечірнє сонце освітлювало їх й покривало малиновою барвою, і від того обличчя їхні стали молодші й рожевіші.

— Про твою сіль казки розповідають. Що це ти знову вигадав: був хліб, а тепер сіль?

— Про це я думав ціле своє життя. Коли є хліб і сіль, а води завжди роздобудеш, то голоду не знатимеш ніколи. Тоді від світу залежний не будеш.

— Дуже сутужно тепер із сіллю, — мовив Єремія.

— Тут, де моя келія, льох був, — сказав Прохор: до нього вже повернулися звичні барви і форми навколишнього світу. — Хтось у тому льоху сіль сховав. Віриш, брате, десять бочок!

Єремія засміявся. Був його сміх теплий і сухий.

— Можеш мене не боятися, — сказав він. — Я тебе не викажу. І знаєш що: не вірю я і в янгола. В отого, що сказав тобі хліб із лободи робити. Я швидше повірю, що то був біс, а не янгол.

Він став перед Прохором, розставив ноги, повернув до нього боком лице, примружив око і зорив хитро. Прохор, однак, не дивився на нього. Дивився він радше на стежку, що вела від воріт до його келії. Ішов по ній босий, обірваний чоловік, ішов несміливо, і він безпохибно пізнав, що це ще один прохач солі.

6

Вони таки прийшли. Гримали важким обув’ям і кидали хижим оком по келії.

— Що це? — сказав княжий отрок, тицькаючи у слоїки.

— Настої на травах, — сказав незворушно Прохор.

— Де твоя сіль?

— Нема в мене солі, — сказав смиренно Прохор. — Є тільки попіл.

Один із слуг поліз у бочку рукою і вичерпнув з неї півжмені солі.

— Це теж попіл, отче? — зареготався він.

Прохор мовчав. Світ для нього став чорний і без зілля. Бачив він людей з чорними обличчями, і навіть роти їхні всередині були чорні.

— Тут є льох, — сказав один із слуг і відкинув ляду. — Бочки...

— Там попіл у тих бочках, — сказав спокійно Прохор.

— То ми цей попіл і заберем, — показав зуби отрок.

Тоді Прохор почав проклинати. Стояв серед келії блідий як смерть, і з його зціплених вуст виривалися всі прокляття, які знав. Це були прокляття давні, ще поганські, бо його прадід був поганином і служив біля капища — прокльони дідів та бабів, всіх сотень пращурів його; він і сам вигадував прокльони, називаючи поіменно всі частини тіла і виклинаючи їх, називаючи предків і нащадків грабіжників, кладучи на них прокльони —, найгірше з гіршого й найпекельніше з пекельного.

— Помовч, діду, — люто сказав отрок. — Не зі своєї волі ми це чинимо, а з княжої.

Але він не спинився. Так само сипав і сипав прокльонами, аж поки не схопив його отрок за бороду і не вдарив межи очі, аж засліпило йому, і упав непритомний, загримівши ослоном.

Слуги тим часом вантажили бочки.