Фіцджеральд Френсіс Скотт - Великий Гетсбі, Фіцджеральд Френсіс Скотт

- Мені казали, ніби він колись убив людину.

Усіх нас пройняв дрож. Три містери Мимри витягли шиї, жадібно прислухаючись.

- А по-моєму, це перебільшення,- скептично зауважила Люсіль.- По-моєму, він просто був під час війни німецьким шпигуном.

Один з чоловіків ствердно закивав головою.

- Я сам чув про це від одного пана, який знає його як свої п’ять пальців. Разом з ним виріс у Німеччині,- запевнив він нас.

- Та ні,- сказала перша дівчина.- Цього не може бути, бо під час війни він служив у американській армії.- І знов заволодівши нашою довірою, вона переможно повела далі: - Ви зверніть увагу, яке в нього буває обличчя, коли він гадає, що на нього ніхто не дивиться. Ні, він убивця, і край.

Вона замружила очі й пощулилася. Люсіль теж пощулилася. Ми всі почали озиратися: чи не стоїть за спиною Гетсбі. Певно, й справді щось дуже таємниче було в цій людині: плітки про неї переказували пошепки навіть ті, хто не звик стишувати голосу ні за яких обставин.

В цей час почали подавати першу вечерю - другу подавали після півночі,- і Джордан запросила мене приєднатися до її товариства, що розмістилося за столом в іншому кінці саду. Товариство складалося з трьох подружжів і кавалера Джордан, надокучливого студента, який пересипав свою мову багатозначними натяками й був явно переконаний, що рано чи пізно Джордан віддасть свою особу в його більше чи менше розпорядження. Всі вони трималися разом і в одному місці, з гідністю виконуючи добровільний обов’язок - репрезентувати тут шановану місцеву аристократію, яка, ласкаво погодившись прибути з Іст-Егга до Вест-Егга, не мала, проте, наміру включатись у розваги тутешнього різношерстного збіговиська.

- Ходімо звідси,- прошепотіла мені Джордан після того, як ми змарнували півгодини.- Мене вже нудить від їхньої добропорядності.

Ми підвелись, і вона пояснила, що ми хочемо пошукати господаря, бо мені, мовляв, незручно, що я й досі не познайомився з ним особисто. Студент кивнув з багатозначною, меланхолійною посмішкою.

В барі, куди ми передусім зазирнули, товклося повно всякого люду, але Гетсбі там не було. Джордан даремно виглядала його зі сходів у саду, а потім на терасі. Тоді ми обрали навмання якісь солідні на вигляд двері, ввійшли і опинились у бібліотеці, кімнаті з високим готичним склепінням і дубовими панелями в англійському стилі, перевезеній, мабуть, цілком з якихось старовинних заокеанських руїн.

Огрядний чоловік середніх літ у величезних опуклих окулярах, що робили його схожим на сову, сидів на краю столу й водив очима по полицях з книжками. Він був явно напідпитку. Коли ми ввійшли, він рвучко обернувся і оглянув Джордан з голови до ніг.

- Що ви на це скажете? - спитав він збуджєно.

- На що саме?

Він показав рукою на книжкові полиці.

- На все це. Можете не перевіряти. Я перевірив. Усі справжні.

- Книжки?

Він кивнув головою.

- Справжнісінькі - і сторінки мають, і взагалі все. Я був певен, що це - тільки добре зроблені шпалери, а виявляється - справжні книжки! І сторінки є, і... Стривайте, я покажу!

Переконаний, що ми не повіримо йому на слово, він підбіг до полиці й повернувся з першим томом «Лекцій» Стоддарда.

- Бачите? - переможно вигукнув він.- Справжнісінький друкарський виріб. Воістину - не вір очам своїм! Цей тип - другий Беласко. І який добір, який смак! Він навіть знав, коли зупинитися - сторінки не розрізані. Але то було б уже занадто. То було б уже забагато.

Він вихопив книжку в мене з рук і квапливо поставив її на місце, бурмочучи, що, коли вийняти одну цеглину, вся споруда може завалитися.

- Хто вас привів? - спитав він.- Чи, може, ви прийшли самі? Мене привели. Сюди майже всіх приводять.

Джордан не відповіла - тільки весело блиснула очима.

- Мене привела сюди дама на прізвище Рузвельт,- вів він далі.- Місіс Клод Рузвельт. Ви з нею не знайомі? Я з нею десь познайомився учора ввечері. Я оце вже тиждень п’ю - не просихаю, от і вирішив посидіти в бібліотеці, може, думаю, протвережуся.

- І як, допомогло?

- Здається, трошки. Поки що важко сказати. Я ж іще тільки годину посидів! Слухайте, я вам не казав про книжки? Вони справжні. Вони...

- Ви нам казали.

Ми урочисто потисли йому руку й знову вийшли в сад.

На обтягнутому брезентом помості вже почалися танці: добродії похилого віку незграбно кружляли з молодими дівчатами, змушуючи їх весь час задкувати; більш вправні пари, сплетені, за останнім криком моди, в судорожних обіймах, тупцялися по краях, і багато дівчат танцювало самотою, кожна на свій лад, час від часу чечіткою даючи хвилинний перепочинок музикантові, що грав на банджо чи на ударних. З наближенням півночі зростали й веселощі. Вже славнозвісний тенор проспівав щось неаполітанське, скандальновідоме контральто - щось джазове, а в перервах між виступами гості виконували власні «номери» в усіх куточках саду, і хвилі безтурботного, бездумного сміху підносилися до літнього неба. Естрадна пара близнят - не хто інші, як наші дівчата в жовтому - виконала в костюмах дитячу сценку, а тимчасом почали розносити шампанське в келихах завбільшки з добрячу полоскальницю. Місяць уже підбився високо й поклав на воду протоки трикутник із срібних лусок, що злегка здригався в такт пружному, лункому бренькотові банджо в саду.

Ми з Джордан Бейкер і досі були разом. За нашим столиком сиділа ще одна пара: чоловік приблизно моїх літ і галаслива дівчина, що з найменшого приводу заходилася нестримним реготом. Я вже теж почував себе пречудово. Я випив дві полоскальниці шампанського, й усе, що відбувалося тепер перед моїми очима, набирало особливого, надзвичайно глибокого, одвічного значення.

Коли загальний галас на хвилину стишився, чоловік подивився на мене й усміхнувся.

- Ваше обличчя мені знайоме,- сказав він приязно.- Ви не служили під час війни в Третій дивізії?

- Авжеж, саме в ній. У дев’ятому кулеметному батальйоні.

- А я - в Сьомому піхотному полку, аж до червня вісімнадцятого року. Мені відразу здалося, що ми вже десь зустрічались.

Якийсь час ми обмінювалися спогадами про сірі, просочені дощем французькі сільця. Певно, він жив десь поблизу, бо раптом сказав мені, що кілька днів тому купив