Герберт Уеллс - Невидимець, Герберт Уеллс

Він простяг руку, здавалось, наткнувся на щось на пі в дорозі і, гостро скрикнувши, відсмикнув її назад,

— Я просив би вас не тикати мені в очі пальцями! — злостивим тоном закинув голос із повітря. — Я ж тут увесь — з руками, ногами і рештою тіла, тільки мене не видно. Це — дуже прикра штука, але так воно є. Невже ж це — достатня причина, щоб у мене штрикав кожен айпінзький йолоп?

Костюм, зовсім уже розстебнутий і повислий на невидимих підпорах, стояв тепер, випроставшись і взявшись у боки.

У кімнату тим часом понаходили ще люди, і вона була повнісінька.

— Невидимий, га! — сказав Гакстер, незважаючи на те, який сердитий Незнайомець. — Хто ж коли чув про таке?

— Воно може й дивно, але це — не злочин. Я не розумію, чого це накинувся на мене полісмен….

— А! То вже річ зовсім інша, — сказав Джеферс. — Вас, безперечно, досить важко побачити при такому освітленні, але я дістав наказ і діяв за законом. Арештовую я вас не за невидимість, а за крадіжку. Сьогодні вночі тут в одному будинку забрано гроші.

— Ну то й що?

— І деякі обставини вказують…

— Безглуздя й нісенітниця! — крикнула Невидима Людина.

— Сподіваюся, що так, сер. Але я дістав інструкції…

— Гаразд, — сказав Незнайомий. — Я піду. Я піду. Тільки без наручників!

— Такий порядок, — пояснив Джеферс.

— Ніяких наручників! — уперся Незнайомий.

— Вибачте… — почав був Джеферс.

Раптом безголова постать присіла, і, перш ніж будь-хто зрозумів, що вона робить, під стіл полетіли туфлі, шкарпетки і штани. Тоді постать випросталась і скинула піджак.

— Е, годі вже! — сказав Джеферс, раптом збагнувши, до чого йдеться.

Він схопив жилетку, та запручалася, і, нарешті, з неї випорснула сорочка, а порожня жилетка залишилася в руках у Джеферса.

— Держіть його! — крикнув Джеферс. — Скоро він поскидає з себе…

— Держіть його! — зарепетували й інші і кинулись до білої сорочки, яка тріпотіла в повітрі, — єдиного, що залишилось іще видиме на Незнайомцеві.

Рукав сорочки ловко зацідив в обличчя Голові, який наступав, розчепіривши руки, і штовхнув його на старого Тусома, паламаря; а за мить рукава підвелись угору й почали робити рухи, як людина, що скидає сорочку через голову. Джеферс вхопився за сорочку, але цим тільки допоміг скинути її. Він дістав з повітря доброго стусана в рот і зараз же своїм кийком люто загилив по маківці Тедді Генфрі.

— Обережно! — гукав кожен, замахуючись навмання і ні в що не влучаючи. — Держіть його! Зачиняйте двері! Не випускайте його! Я впіймав щось! Ось він!

Зчинилося справжнє тобі стовпотворіння. Перепало, мабуть, кожному. Тямущий, як завжди, Сенді Воджерс від страшного удару в ніс набрався ще більше тями, перший вихопився в двері й пустився навтіки. Інші зараз же кинулись слідом за ним і на яку хвилину стлумились усі в кутку біля дверей. А удари не вщухали. Сектанту Фіпсові було вибито переднього зуба, а Генфрі пошкоджено вухо. Джеферс дістав удар у підборіддя і, повернувшись, впіймав щось невидиме, яке, втиснувшися між ним і Гакстером, заважало вийти їм обом. Джеферс намацав під руками мускулясті груди, але через якусь мить уся ця купа збуджених бійкою людей висипалась у забиті народом сінці.

— Я впіймав його! — задихаючись, прохрипів Джеферс.

Борючись з невидимим суперником, він пробивався крізь натовп, лице йому налилося кров’ю, жили набрякли.

Люди розступалися перед цими незвичайними борцями, що, кружляючи, наближалися до виходу по східцях на вулицю. Джеферс кричав здушеним голосом, коліна його тремтіли, але він цупко тримав ворога. Потім нараз він перекрутнувся і важко впав, стукнувшись головою об землю, і тільки тоді розтулив пальці.

Розляглись несамовиті крики: “Держи його!”, “Невидимий!” і таке інше, і якийсь молодий хлопець, не з місцевих, чиє ім’я залишилося невідомим, зненацька метнувся вперед, схопив щось, але не зміг утримали і впав на розпростерте констеблеве тіло. Якась жійка посередині вулиці заверещала, коли щось промчало повз неї; загавкав собака, якого, очевидно, штовхнули ногою, і, скиглячи, побіг у Гакстерів двір. Так утік Невидимець.

Деякий час люди стояли, здивовано озираючись та жестикулюючи, а тоді їх охопила паніка і розвіяла по всьому містечку, як порив вітру розвіює сухе листя. Лише Джеферс, зігнувши коліна, спокійно лежав горілиць біля сходів заїзду.

Розділ восьмий — надзвичайно короткий. Оповідається в ньому про те, як Джибінс, місцевий натураліст-аматор, напівдрімаючи на пагорку посеред рівнини, де, як він гадав, милі на дві навколо не було ні живого духу, почув раптом, як поряд нього хтось закашляв, чхнув, а потім люто вилаявся. Озирнувшись, Джибінс пе побачив нічого, а проте голос чути було цілком певно. Він усе лаявся — тими добірними й колористими словами, що одразу виказують освічену людину. Дійшовши кульмінаційної сили, голос почав стишуватися і, нарешті, зовсім завмер удалині — в напрямі Едердіна, як здалося Джибінсові. Наприкінці голос ще раз чхнув, і на тому все. Джибінс не знав нічого про вранішні події, але тим, що допіру почув, він був так вражений і збентежений, що весь його філософський спокій зник. Він схопився і якнайхутчіш спустився з пагорка й рушив до містечка.

У містера Томаса Марвела, щоб ви знали, було широке обрезкле обличчя, довгий, округлої форми ніс, великий слинявий рот і ексцентрична щетиняста борода. Постать його була схильна гладшати, і короткі ноги тільки підкреслювали цю схильність. Пухнастий циліндр укривав йому голову; а те, що на його костюмі часто різні шворки та шнурівки правили за ґудзики, — тільки засвідчувало, що власник цього костюма переконаний холостяк.

Спустивши ноги в рівчак, містер Томас Марвел сидів на узбіччі дороги, що веде до Едердіна, милі за півтори