Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Тож мама вибирає їх у велику білу миску, а я стою на стежечці, як лелека, мало не на одній нозі, бо довкола таке болото, що навіть ступити нікуди. Дорогою йде жінка з маленьким хлопчиком. Це вуйна[24] Маланка. Колись вона вчилася з моєю мамою в одному класі, навіть сиділа за однією партою, але потім вийшла заміж у сусіднє село, забрала до себе старого батька, а хату продала. У Маланки та її чоловіка довго не було дітей. Неплідницю якимись травами довго лікувала наша місцева знахарка «пані Текля». Насправді її звали Тетяною, але всіх Тетян у нашому Селі чомусь кликали тільки Теклями, так само як усіх Євдокій — Доцями, а Парасок — Пазунями. Мою маму, до речі, називали Дзюнею, хоч вона, як сама любила наголошувати, мала таке ім’я, як польська королева — Ядвіга, й тато завжди кликав її не тим сільським найменням, а виїмково Ядвізею або Ядзунею.

Коли сільська знахарка зробилася відомою в наших околицях, то приїжджі люди стали її величати панею. Теклі це дуже сподобалося, й вона почала вимагати, щоб так до неї зверталися й односельці. У колгосп на роботу пані Текля не ходила, бо мала безногого й сліпого чоловіка, котрий таким страшним калікою повернувся з війни. Спочатку благовірна його навіть приймати не хотіла: яка користь у господарстві з обрубка? Потім ще кілька років у кожній сварці на все горло дорікала своєму Василеві його колишніми любасками[25], яких той до війни мав, «як маку, як гною, як листя, як мишачого г…мна», але після війни жодна в його бік і бровою не вела. Пізніше молодиця змирилася, що краще жити зі сліпим обрубком, аніж вікувати життя самотою у порожній хаті, отримувала зачоловіка пенсію, а сільську владу гнала зі свого подвір’я стаєнною мітлою. Якими тільки способами Теклі не нагадували про колгоспну ланку й цукрові буряки! Пробували навіть страхати й людським осудом: пізньої осені, коли вже й сніг наперхав, а буряки ще залишалися невикопані, привезли увечері голодних і злих бабів просто з поля до Теклиної хати, аби ті їй під вікнами виспівували, що вона білоручка, у колгоспі й дня не працює, а вони гарують на полях від рання до ночі, без вихідних і без свят. Знахарка зачинила двері на засув, а наступного дня вже наскаржилася у військкоматі й на голову колгоспу, й на парторга, і на бригадира, та ще й привезла до Села воєнкома, щоби той особисто утовкмачив сільській владі, що пані Теклі вистачає по вуха роботи коло свого інваліда-фронтовика.

Текля кидала на картах, зливала віск і варила помічні трави. Це мистецтво їй передалося від рідної бабуні й теж приносило якщо не якусь стабільну копійку, то вряди-годи курку чи півня, з десяток яєць, а то й плесканку сиру. Своїм гостям знахарка пояснювала, що якби її чоловік ледь трохи бачив чи мав хоч якісь там негодящі ноги, то вона б і його вилікувала, — а як нема ні очей, ні ніг, то немає на таку страшну напасть і жодного ліку.

Та я, зрештою, хотіла розказати про вуйну Маланку. Довгождана вагітність протікала в неї дуже тяжко, останні три місяці треба було з ліжка узагалі не вставати. Текля носила їй додому якісь трави, й відварами з них так закріпила плід, що коли прийшов час, то розродитися Маланка ніяк не могла, хоч пологи тривали аж дві доби. Лікарі стимулювали породіллю, і врешті плід вийшов — але разом із маткою. Чомусь закласти назад «жіноче природжінє» в лікарні вже не змогли — й усе вирізали. А немовля врятували.

Маланчин чоловік, поки не знав, що його жінка вже не все має, жив із нею, як і раніше. Але через рік або й два місцевий фельдшер обмовився — й Іван уже на свою Маланку дивитися не міг. Казав тестеві, що в нього на неї зовсім не стоїть, почав шукати коханок, які не дуже Івана й поохочували, — бо як на п’яну голову на весіллях зачинав хвалитися, перелічуючи, з котрою ґаздинею спав, ті у відповідь показували йому горбатий мізинний палець, чим уводили бабодура в червону фарбу. З горя Іван кудись завербувався й поїхав геть від хати, а Маланка зі своїм батьком ростили малого Міська й поволі тручали біду поперед себе.

Проте тяжкі пологи мали не лише близькі, а й далекі наслідки: жінка худла і в’яла, жовкла, марніла, допоки в неї не виявили туберкульозу. Лікували Маланку й у протитуберкульозному диспансері в нашому Селі, й навіть в Обласному Центрі, та чомусь не дуже успішно. Зневірившись у дохторах, вона пішла до пані Теклі, й та пообіцяла поставити хвору на ноги.

— Така-м слаба, що ледве йду, — скаржиться Маланка мамі. — Оце підняла якийсь кілок та й підпираюся ним, аби не впасти. Пані Текля каже, що напій буде мати силу аж у суботу. Просила-м, щоби дала мені ту траву, я сама заварю — а тота вперлася: ні та й ні! Хто знає, із чого вона ті ліки буде робити! Одні кажуть: щоб вилікуватися від сухот[26], треба з’їсти сало з десятьох псів, другі радять десь борсука роздобути, бо в нього сала більше й воно значно помічніше від собачого. А я вже нічим не гидую — лиш би допомогло, бо як лишу Міська на сім світі круглим сиротою? Тато старі, слабі, також довго не протягнуть, а цей — ще зовсім дитина. Будуть над ним по тих інтернатах чужі люди глумитися, а я на тім світі — у труні перевертатися!

— Що ти таке говориш? Хіба тепер багато від сухот помирає? Вилікуєшся, — розраджує вуйну Маланку мама, знімає у хлопчика з голови кашкет і сипле в нього з миски всі мої полуниці.

— Якщо вже тебе вздріла, то хочу попросити: принеси мені ліки від пані Теклі. Не забудь: у суботу вже будуть готові!

Як не дивно, мама погоджується, хоч потім у розмові з бабусею зітхає, що то вже, напевно, все одно, що з ліками, що