Іван Павлович Щеголихін - Троє в машині

роззявив. У самому центрі побачив фотографію її, Тані Бойко, найбільшу і найвдалішу — у напівпрофіль, розкішне волосся, підсвічену ззаду й збоку, старанно зроблено портрет, уміло. Дьомін бував тут, у «Армані» завжди нові фільми, проходив мимо стільки разів і не звертав уваги на вітрину. Та й про існування фотоательє не пам'ятав.

Дьомін відчинив сині двері, ввійшов і побачив чоловіка років сорока п'яти, худого, з довгими баками майже до шиї, і ще юнака років вісімнадцяти, який чаклував над кюветами на довгому столі у кутку. Вирішивши не відрекомендовуватись і не сіяти чуток, Дьомін сказав, що йому потрібен Толик.

— Це я, — відповів чоловік доволі привітно, без тіні збентеження.

— Я до вас в особистій справі. — Дьомін подивився на юнака.

— Іди, Марат, погуляй, — сказав йому Толик.

Той прополоскав руки під краном, зняв сірий халат і вийшов.

Тепер уже Дьомін показав посвідчення і почав на манер Шупти: що за дівчина у вас на вітрині, у самому центрі, ім'я її та прізвище.

— Таня Бойко, з хорошої сім'ї, перевірена, потолоч не вішаємо, я її давно знаю, з самих пелюшок. А що вона накоїла такого? — Відповідав він охоче, говорив легко, жестикулював, і Дьомін швидко переконався, що інакше, як Толиком, його не назвеш. — Я її вже зо три роки знімаю, одна насолода, фотогенічна, як бог, півтисячі кадрів, не менше. Інші дівчатка по морозиво бігають, а вона — сюди, то плаття нове, то зачіска, то на честь того чи сього. Аж блідне, коли всідається! Приятель мій, художник Славик Сухов, талановитий, негідник, портрети, олія, оголені, все до неї пристає, у натурниці запрошує, а вона йому: «Мільйон за усмішку! Тоді піду».

— Гроші любить? — поставив Дьомін питання, як йому гадалось, багатозначне.

— А хто їх не любить? Ви не любите? Чи я? Гроші — сила. Не май сто карбованців, а май сто тисяч.

Віктора Толик знає, працює на авторемонтному, якщо не темнить, прізвище його — Лапін.

— Вчиться?

— Ні-і, — майже радісно відповідав Толик, — Це він так, глянсує. Для тата-мами, для Маші-Наташі.

— Хлопець сміливий? — продовжував Дьомін. — Може за себе постояти?

— Та-ак, — утробно пробасив Толик. — Мо-оже. Пелька широка. Приблатнений трохи, але тепер так модно. Або ти лякай, або тебе будуть лякати, серединки немає. Боксер у «Трудових резервах».

— Чи немає у вас випадково його фотографії?

Знайшлась і фотографія. У четвер на минулому тижні Толик сфотографував їх разом з Танею. У понеділок знімки вже були готові.

— Сьогодні п'ятниця, другий тиждень пішов, а їх немає, ні Татка не йде, ні Віктор. І на «броді» немає. Ваша робота, звичайно. Я розумію — секрет, професія, але я — мовчу, замовк, могила, німий, як риба, але й вас само собою, про-о-шу.

Толик показав пачку фотокарточок. Таця одна, Лапін один, Таня і Лапін разом, на повний зріст коло кінотеатру, надвечір, сонце вже світить збоку. Скоріш за все, вона умовила його сфотографуватись. Хлопець як хлопець, довго, модне волосся, недбала, модна поза. І скрізь однаково кривить рот — коли разом, коли один, усмішка, отаке суперменство, вже звичне, певно, з дитинства награне. «Ти мене їж завтра, а я тебе з'їм сьогодні».

Толик дозволив взяти знімки, сказавши при цьому: «На знак дружби, без санкції прокурора даю», — і на прохання Дьоміна вирізав з плівки кадри з Танею та Лапіним.

Повернувся Дьомін, що й говорити, з багатим уловом.

— Везе тобі, як закоханому, — сказав Шупта. Пророче сказав. Знімок Лапіна показали Жареному.

— Цього фраєра бачу вперше, — по складах відчеканив він.

Показали Олені Іванівні, вона зблідла.

— Він, саме він! І стріляв, і гроші забрав!

Бойко викликали на другий допит, і тепер Шупта розмовляв уже зовсім інакше. І тон інший, і запитання. Зразу ж попередив про відповідальність за неправдиві показання, взяв розписку. Розмову записали на плівку.

— Двадцять третього червня цього року ви здали портфель з грішми та облігаціями трипроцентної позики Калінінському райвідділу міліції. Так?

— Здала.

— Де ви взяли цей портфель?

— Я вже казала: знайшла.

— Де ви його знайшли?

— У парку.

— Парк великий, точніше.

— У парку коло гойдалок.

— Він що, лежав на лаві, висів на стовпі для загального огляду чи ще як?

— Лежав… Під кущем.

— Інші проходили мимо, не бачили?

— Про інших не знаю.

— А ви побачили?

— Так, побачила.

— Нагнулись? Підняли?

— Так.

— А потім?

— Віднесла до міліції.

— Вам сказали спасибі, як чесній дівчині?

— Сказали.

— І ніхто нічого поганого не запідозрив?

— Ніхто. Крім вас.

— Ви вважаєте себе чесною дівчиною, чи не правда?

— Тут не дитячий садок.

— Я вас вважаю чесною радянською дівчиною, міліція вважає чесною, про вас журналісти пишуть.

— Ну й що?

— А те, що ваш дружок-приятель Віктор Лапін учинив розбійницький напад разом з Долгополовим, пограбував ощадкасу, вбив людину при виконанні службових обов'язків і передав гроші вам. І все це ви приховуєте з метою заплутати слідство. У нас є всі підстави притягти вас до кримінальної відповідальності за співучасть у особливо тяжкому злочині.

— Ви розмовляєте зі мною так… наче не я здала… у міліцію.

— Ви чекали Лапіна у парку, попередньо домовившись. Він передав вам портфель з рук у руки. І ніяких «під кущем» не було. Вам не довелось ні нагинатись, ні піднімати. Відчувши загрозу викриття, ви здали гроші у міліцію.

— Ніяких загроз не було! Я все сказала, можете звинувачувати! В чому завгодно!..

Дьомін, як і при першому допиті, сидів осторонь і пильно дивився на неї. Як на сліпу, яка