Етгар Керет - І раптом стукіт у двері

Чоловік нахилився через стіл і вдарив Мірона у щелепу. Вперше в житті хтось ударив його аж настільки сильно, і Мірон відчув, як тепла хвиля болю наростає десь у середині його обличчя і розливається в усіх напрямках. Через секунду він опинився на підлозі, а чоловік стояв над ним.

— Я вивезу її звідси геть, — кричав чоловік, копаючи Мірона по животу та ребрах. — Я вивезу її далеко, в іншу країну, і ти не знатимеш, де вона. Ти її більше ніколи не побачиш, зрозумів, засранцю?

Двоє офіціантів кинулися на чоловіка і їм якось вдалося відтягнути його від Мірона. Хтось крикнув бармену викликати поліцію. Досі приклеєний щокою до прохолодної підлоги, Мірон спостерігав, як чоловік вибігає з кав’ярні. Один із офіціантів нахилився і запитав його, чи з ним усе гаразд, і Мірон зробив спробу відповісти.

— Ви хочете, щоб я зателефонував у швидку допомогу? — запитав офіціант.

Мірон прошепотів, що не треба.

— Ви впевнені? — заполягав офіціант. — У вас кровотеча.

Мірон повільно кивнув і заплющив очі. Він чимдуж намагався уявити себе з тою жінкою. Жінкою, яку він ніколи не побачить. Намагався, і на якусь хвильку йому це вдалось. Усе тіло пронизував біль. Він почувався живим.

Мій син захотів, щоб я її вбив. Він ще маленький і поки що висловлюється недосконало, але я точно знаю, куди він хилить.

— Я хочу, щоб татко її сильно вдарив, — каже він.

— Так, щоб вона заплакала? — запитав я.

— Ні, — сказав він, крутячи своєю маленькою голівкою з боку в бік, — ще сильніше.

Мій син не жорстокий. Йому майже чотири з половиною, і я взагалі не пам’ятаю, щоб він колись просив мене когось вдарити. Він також не з тих дітей, що просять про речі, які їм насправді не потрібні, як, наприклад, рюкзак із зображенням дівчинки Дори з комп’ютерної гри або морозиво. Він просить лише тоді, коли відчуває, що на це заслуговує. Як і його тато.

І якщо справді можна щось собі вибрати, то вже точно не так, як це робить його мама. Свого часу вона залітала додому зі слізьми на очах і якоюсь історією про чоловіка, який обматюкав її на дорозі, або як її обрахували у крамниці. Я просив її повторити факти трьома або чотирма способами, ставив питання, розслідував аж до найдрібніших деталей. У дев’яноста процентах ставало зрозуміло, що винна саме вона. Що чоловік у машині справедливо її обматюкав, а той у крамниці всього лише додав до її чеку податок із продажу.

Але мій малий Ройкі не такий, як вона. І якщо він просить свого тата побити її сильніше, ніж до плачу, я знаю, що тут по-справжньому щось відбувається.

— Що вона зробила тобі? — запитую я. — Вона тебе вдарила?

— Ні, — відповідає Ройкі. — Коли мама кудись іде, вона доглядає за мною. Вона зачиняє двері на ключ. Вона залишає мене в темній кімнаті і не відчиняє. Навіть якщо я плачу. Навіть якщо я обіцяю бути слухняним хлопчиком.

Я обнімаю його міцно-преміцно.

— Не хвилюйся, — кажу я йому, — татко зробить так, щоби бабуся зупинилась.

— І ти вдариш її сильніше сильного? — запитує він мене крізь сльози.

Бачити, як плаче твій син, — жахливе видовище. І навіть більш ніж жахливе, коли ви розлучені. Аж кортить відповісти Рою «так» і пообіцяти, що вдарю. Але я нічого не кажу. Я обережний. Тому що найгірше пообіцяти щось дитині і не виконати обіцяне. Такий досвід залишає шрами на все життя. Я одразу ж змінюю тему. Я кажу йому:

— А хочеш поїхати в автопарк, де татко працює, і я посаджу тебе на коліна і разом поведемо машину — як одна команда?

Коли я кажу «команда», його очі горять, блискучі від хвилювання, а пролиті сльози роблять їх іще яскравішими. І ми катаємося отак десь півгодини автопарком: він крутить кермо, а я працюю педалями. Я навіть дозволяю йому перемикати швидкості. Він найсильніше заходиться сміхом від їзди задом. Нічого кращого за дитячий сміх не буває.

Я привожу його на п’ятнадцять хвилин раніше. Я знаю, що вони стежать за нами, тож я дуже в таких речах обережний. Перед тим як зайти до ліфта, я перевірив його двічі, щоби переконатися, що в нього акуратний вигляд, що я повертаю його без бруду і плям. Потім у коридорному дзеркалі я перевіряю на той самий предмет самого себе.

— Де ви були? — запитує вона ще перед тим, як ми перетнули поріг квартири.

— У «Джимборі», — відповідає Ройкі саме так, як ми домовились. — Ми гралися з дітьми.

— Сподіваюся, цього разу татко грався чемно, — каже Шейні, сяючи від самовдоволення, — і не штовхав дітей.

— Татко нікого не штовхав, — кажу я тоном, з якого зрозуміло: мені не подобається, що вона цькує мене у присутності хлопчика.

— Ні, не штовхав, — каже Ройкі. — Ми так багато розважались!

Він геть забув, як плакав після ігрового майданчика і що попросив мене