Ярослав Іванович Ярош - Судний день

ви ніколи не зробите мені шкоди, але мені так страшно, так страшно.

Граф сів у ліжку, повернувся до своєї коханої.

– Клянуся: ніколи не заподію вам зла, ваша величносте, ніколи не поступлю всупереч інтересів держави. Зрозумійте, ваша величносте, ми придумали план, який нам багато чого дає, але в разі провалу якого нам нічого не загрожує. Малоросія має бути в наших руках!

Вони дивилися одне на одного, нарешті Катерина посміхнулася.

– Я вірю вам.

– О, благословенна та мить! – викрикнув Григорій. – Скажіть, ваша величносте, як я можу вам віддячити?!

– Обіцяйте, Григорію, що ніколи не перестанете любити мене.

– О, клянуся небесами, я любитиму тебе!

При тих словах він зірвав з неї покривало.

– Грішо, – попросила Катерина, легко намагаючись закрити руками свої пишні груди, але коханець уже з великим жаром припав до неї, цілуючи руки, шию, груди, живіт. Її величність млосно зітхнула в новому передчутті та бажанні.

У любовних утіхах хвилиною проходила ніч. Коханці м’яли своїми голими тілами шовкові простині та подушки, віддаючи один одному себе сповна. Вони не крилися зі своїми криками та стогонами, адже великий палац повністю ковтав усі звуки товстими стінами, а темна петербурзька ніч укривала все густим мороком.

Розділ 3
С. Грузьке, Київщина. Осінь 1767 року

Біленький рушник ліг на стіл. Першим ділом на нього поставили кварту горілки, чарки, а вже потім повикладали глечики й полумиски із закускою. Усе викладалося жваво й весело – присутні голосно розмовляли в передчутті ситного обіду.

Осавул Якименко вирішив накрити стіл на свіжому повітрі, подалі від пилюки, що линула з току, а також від заздрісних людських очей. Деньок сьогодні видався погожий: хоч і холоднувато, проте ясно, головне, що на голову не крапає і вітер нічого не перекидає зі столу. Разом із ним до обіду повсідалися куми, свати й інші родичі осавула. Один з них налив у чарки.

– Ну, дай Боже здоров’я.

Випили. Якименко занюхав рукавом, узяв пальцями вареник із глечика, вмокнув у сметану й кинув собі до рота. Тут же у другу руку взяв огірочок.

– Подивлюся, чи не байдикують, – мовив осавул чи то до самого себе, чи до присутніх, підвівся і виглянув з-за рогу стодоли в сторону току.

А там селяни, від малого до великого, молотили. Немов у мурашнику. Люди працювали без перепочинку, раз у раз витираючи рукавами піт, що заливав очі.

Якименко задоволено крекнув і сів на своє місце.

– Давайте, куме, ще по чарчині, і будемо трохи братися за ціпи, – сказав один з родичів, на що осавул відповів:

– Та ви що, куме, в житті такого не було, щоб моя рідня на панщині горбатіла. На то є он, – і він кивнув у бік селян. – Нехай відробляють. Працюють на воєводу, на орендаря, а накину ще один день панщини, нехай і мої лани оброблять, і ваші.

Куми зраділи з такої пропозиції пана осавула, налили ще по одній чарочці.

До току з боку шляху під’їхала бричка, запряжена двома кіньми. Зупинилася. З неї хвацько вискочив молодий пан і рушив у їхній бік.

– Я зараз, – мовив Якименко, підвівся і швидким кроком рушив назустріч панові – се був орендар цих земель, молодий, але вже дуже поважний пан Станіслав.

– Доброго здоров’я, пане Стасю! – привітався осавул ще здалека.

– І вам не хворіти, – відповів орендар, підходячи впритул. – Ось, пане осавул, привіз вам те, що обіцяв: там, у бричці, баклага з вином.

– Якраз впору, пане. Ми саме ось полуднуємо собі трохи. Сідайте з нами!

Орендар швидко закрутив головою.

– Та ні, дякую. У мене, осавуле, буде розмова до вас.

Стась відвів Якименка трохи далі.

– Дивлюся, колос цього року не дуже колосистий.

– Ну що ви, пане орендар. Зерно цього року вродило дай Боже. Добре наповнимо ваші комори.

Орендар узяв осавула під руку.

– Воно-то так, але пан воєвода хіба мусить усе знати?

Якименко насупив брови.

– Звісно, що мусить. Я на те осавул. Та й пан повинен вправно віддати процент від намолоченого у воєводині комори.

Стась скривився.

– Пане осавул, тихіше. Не кричіть, а лише дайте відповідь у першу чергу собі: який нам резон з того, що нашу працю воєвода пороздає, що її порозкрадають воєводині комірники. Хіба ж ми не знаємо з вами, як воєвода зі своїми найближчими друзями проциндрять марнотратно усе, що ми так тяжко виростили та зібрали? А так і нам щось перепаде за те, що так тяжко наробимося цілий рік. Ось вам і завдаток.

Стась запхав осавулові до кишені злотого. Якименко посміхнувся.

– А ви голова, пане Стасю!

– Еге ж. Тут, пане осавул, є ще одна справа. Думаю,