Володимир Григорович Рутковський - Вогонь до вогню

— Не ті тепер бродники, гей, не ті-і…

Проте найбільше бродницького люду товклося довкола черкаських возів, особливо біля Берендея. Сашко, який сидів у затінку під возом, навіть дивувався: він ще ніколи не бачив, щоб людина мала стільки приятелів. У Берендея, здається, навіть губи розпухли від чоломкання. І після кожних обіймів Пилип наливав глиняного кухля і примовляв:

— Випий, брате, аби було по-нашому, по справедливості. А опісля знову чекатиму на тебе. Тут, — він кивав на воза, — ще дещо є.

Бродник зацікавлено зиркав в той бік і по-змовницькому підморгував Пилипові:

— Не сумнівайся, брате. Зробимо все, як обіцяли…

Людині сторонній ці слова нічого не говорили. Сторонній, але не Сашкові.

По тому як воронівці погнали нападників за Сулу, Боброк з Коцюбою покликали на раду Медовуху, Берендея та бродника Данила. Отам, на обійсті Коцюби, і розкрилося, хто насправді є Дмитро. То Медовуха так вчинив. Сашко і досі пирхає, коли згадує, які пришелепкуваті обличчя були в Берендея та Данила, коли до них дійшло, що той, кого вони ледь не поплескували по плечах, насправді є князем. А про що вони балакали потім аж до ранку, Сашко відає не все, бо раз-по-раз вибігав то коней напоїти (Коцюба своїх слуг відпустив на гулянку), то до льоху по квашені грибки, то кинути кістки вовкодавам. І зовсім не страшні ці вовкодави, вони хапали кістки майже із Сашкових рук, і нічого — цілі руки.

А з того, що пощастило почути, Сашко зрозумів лише одне: дядькові Дмитрові немає рації оголошуватися нині канівським князем. Треба, аби його обрали бродницьким отаманом. А що це можливо, вони, всі, хто був у хаті, клялися, що голову дають на відсіч. Для цього треба лише переговорити де з ким. Данило разів зо три повторив, що відтепер і він сам, і ті півтори сотні бродників, що примчали на поміч воронівцям, готові йти за князем Дмитром у вогонь і воду, бо на власні очі переконалися, чого він вартий насправді. А завтра таких бродників буде ще більше.

— О, цього не треба робити, — зненацька почув Сашко над собою голос Берендея. — Ти сюди не спати приїхав, хлопче. Краще-но збігай та послухай, про що інші гомонять.

Сашко протер очі і виліз з-під воза. Людей біля байраку, здається, ще побільшало. Попереду промайнула і одразу ж щезла постать Медовухи. Потім Сашко ледь не налетів на Барила. Той про щось неголосно розмовляв з кількома бродниками. Вони весь час озиралися, а потім підморгнули один одному і швидко розійшлися.

«Щось тут не те», — подумав Сашко і подався за жилавим чоловіком з буйним волоссям і руками, що сягали майже колін. Той швидко йшов до байраку.

За хвилину Сашко опинився під густим зеленим склепінням, крізь яке ледь-ледь пробивалося сонячне проміння. Подекуди під деревами сиділи гуртками якісь люди. Це були зовсім не ті люди, що збиралися на галявині. Ніхто не чоломкався і не питався про здоров’я. А от питва теж було чимало.

— Гей, Калитко, підходь-но сюди! — покликали з одного гурту чоловіка, за яким стежив Сашко. — Тут ми дечим розжилися в тих лопухів з возами.

— Не час, братове, — відмовився Калитка. — Чує серце, що ті селюки щось затівають. Тому стежте за Барилом та його хлопцями. Що вони закричать, те ви підхоплюйте.

— То що, Барило в нас вже за отамана? — запитав зарослий по самі очі бродник і сплюнув на землю. — Ет, нема вже на тих гнойовиків Гирича! Та й Держална з Вовком кудись чорт поніс.

— Еге ж, застукали нас зненацька, — згодився Калитка. — Тож, братове, пам’ятайте, що я вам казав.

Зненацька Калитка озирнувся, і так швидко, що Сашко ледве встиг сховати голову за кущем ліщини, а тоді помчав назад. Зопалу він вилетів на узлісся і віч-на-віч зіткнувся з Медовухою.

— Що, приспічило до лісу? — посміхнувся той. Проте, вислухавши Сашкову розповідь, посерйознішав.

— Калитка, кажеш? Що ж, тепер будемо і ми знати, що вони теж готуються. А тобі, хлопче, пощастило: нюх у Калитки звіриний і мало хто виривався з його рук. То біжи до Пилипа і більше щоб по кущах не лазив. Зрозумів?

— Зрозумів, — відказав Сашко. Але до Берендея не поспішив. На галяві всі страхи минулися. Та й сам Берендей послав Сашка розвідати, про що гомонять люди.

Зупинився він біля гурту поселян, які тільки-но почали розв’язувати свої торби. Між ними вже сиділо кілька бродників. Взагалі бродників вирізнити з-поміж інших для Сашка труднощів не складало: у них в руках нічого не було.

— З дороги не гріх і перекусити, — примовляв кривоносий поселянин, викладаючи на траву баклагу і чималого кендюха. — А старшина нехай ще трохи посмажиться на сонці… О, а хто там біля нього стоїть? Ніби не зустрічав такого.

Сашко озирнувся: неподалік від старшинського гурту височів Боброк і про щось розмовляв з трьома бродниками, котрі приїздили на поміч воронівцям. Між ними був і Данило.

— Ге, Мусію, то такий чолов’яга, що я не радив би тобі ставати йому поперек дороги. Про Гирича чув?

— Та хто ж про нього не чув.

— То це саме він забив Гирича. А заодно Михасеві Рибці і Грицькові Сазоненкові голови стяв. А за що? Кажуть, ні за що, ні про що.

— То чого ви сидите? На палю його, та й по тому.

Сашко тихенько позадкував від гурту і подався до Берендеєвого воза. На серці було