Террі Пратчетт - Химерне сяйво

— Я кажу: що то за речі, що людина в житті цінує понад все?

Воїни довкола підсунулись ближче. Таке варто було почути.

Гість довго і напружено думав, а тоді упевнено сказав:

— Гаряча вода, якішна штоматологія, м’який папір у кльожеті.

У кузні палахкотіло сліпуче октаринове світло. Ґелдер Дощевіск, роздягнутий до пояса та з маскою із затемненого скла на обличчі, примруженими очима уважно вдивлявся у полум’я, а тоді з хірургічною точністю раз за разом опускав молоток. Чари верещали і корчилися у щипцях, та він продовжував свою справу, витягуючи їх у вогняну смужку, пронизану болем.

Скрипнула підлога. Ґелдер витратив чимало часу, налаштовуючи звучання її дощок, — зовсім не зайвим було застерегтися, коли маєш амбіційного помічника, що ходить безшумно, наче кіт.

Ре-бемоль. Це означало, що той саме був праворуч від дверей.

— О, Траймоне, — сказав він, не повертаючи голови, і з певним задоволенням відзначив, що його неочікуваному гостю від несподіванки перехопило подих. — Добре, що ти зайшов. Зачини, будь ласка, двері.

Траймон зачинив за собою масивні двері, зберігаючи незворушний вираз обличчя.

На антресолі над його головою у закоркованих банках від корнішонів хлюпотілися найрізноманітніші чудасії, зацікавлено лупаючи на нього очима.

Як і майстерні усіх інших чародіїв, ця кімната мала такий вигляд, наче таксидерміст кинув свої екземпляри у ливарні, тоді побився з розлюченим склодувом, мимохіть розтрощивши голову крокодила, що опинився під рукою (той звисав зі стелі, підвішений на гачках, і страшенно смердів камфорою). Навколо було безліч ламп і кілець, які Траймону дуже кортіло потерти, а ще дзеркала, які, здавалося, дивляться на тебе у відповідь. Пара семимильних чобіт неспокійно совалася у клітці. Ціла колекція гримуарів — не таких потужних, звісно, як «Октава», та все ж сповнених чарами, заскрипіла і забряжчала ланцюгами, що втримували книги на місці, коли вони відчули на собі пожадливий погляд чарівника. Уся та неприхована сила бентежила його як ніщо інше, але нагромадження речей і Ґелдеровий потяг до театральності не були йому до душі.

Приміром, якось йому випала нагода підкупити одного зі слуг чарівника, і з тих пір він знав, що загадкова зелена рідина, яка бурлила в системі хитромудро переплетених трубочок на одній із лавиць у майстерні, була всього-на-всього мильним розчином, забарвленим зеленок) фарбою.

Одного дня найближчим часом, сказав він собі подумки, за усім цим і слід загуде. Починаючи з того клятого алігатора. Кісточки на пальцях його рук побіліли...

— Ну, що ж, — сказав Ґелдер приязним тоном, повісивши на кілочок свій фартух та зручно вмостившись у кріслі з підлокітниками у формі лев’ячих лап, а ніжками — у формі качиних. — Ти надіслав мені отой спам.

Траймон знизав плечима.

— Нагадування. Я тільки відзначив, шановний пане, що всі інші Ордени вже надіслали своїх агентів до Скундського лісу, щоб врятувати Те Заклинання, тоді як ви не робите жодних кроків, — зауважив він. — Не сумніваюся, у вас є на те причини і ви нам їх вчасно оголосите.

— Твоя довіра змушує мене почервоніти, — мовив Ґелдер.

— Чарівник, який упіймає Заклинання, здобуде велику славу собі та своєму Ордену, — вів далі Траймон. — Інші скористалися чоботами та всіма доступними заклинаннями. А що пропонуєте ви, учителю?

— Мені здалося чи я розчув сарказм у твоїх словах?

— Ну що ви, учителю.

— І жодного натяку на нього?

— Жоднісінького, учителю.

— Добре. Тому що я пропоную взагалі нікуди не йти, — нахилившись, Ґелдер підібрав з підлоги старовинну книгу. Він пробурмотів якесь заклинання, і вона розгорнулася; її закладка, що підозріло нагадувала язик, боязко шуснула назад у палітурку.

Понишпоривши під сидінням, чарівник дістав звідти кисет і люльку завбільшки як справдешня піч для спалювання сміття. З усією спритністю затятого курця зі стажем він розтер у пальцях дрібку тютюну і набив ним чашку люльки. Тоді клацнув пальцями, і вогник враз спалахнув. Він глибоко затягнувся і задоволено видихнув...

...і підвів погляд.

— Ти й досі тут, Траймоне?

— Ви ж мене покликали, учителю, — відповів Траймон цілком спокійно. Принаймні таким здавався його голос. А в його сірих очах горів той ледь помітний вогник, який виказував, що він веде лік кожній образі, кожному зверхньому блиску в очах, незлобивому докору та лукавому погляду, — і кожен з них обіцяв Ґелдеровому мозку рік, проведений живцем у кислоті.

— Ет, і справді. Геть забув. Зваж на мій старечий вік, — сказав Ґелдер привітним тоном. Він узяв у руки книгу, яку читав до цього.

— Я не погоджуюся з усім тим, що тут написано, — сказав він. — Вигляд має, звісно, дуже ефектний — вся ота метушня з чарівними килимами і таке інше, та це — не справжня магія, як на мене. Ось, візьмімо для прикладу семимильні чоботи. Якби людям призначалося долати двадцять одну милю за один крок, я певен, що Господь дав би нам довші ноги... До чого це я вів?

— Не маю гадки, — холодно відказав Траймон.

— О, згадав. Дивно, що нам нічого не вдалося знайти в бібліотеці про піраміду Цорта, важко повірити, що про неї нема жодних записів, хіба ж ні?

— З бібліотекарем проведуть виховну роботу, не хвилюйтесь.

Ґелдер скоса поглянув на нього.

— Тільки без фанатизму, — сказав він. — Заберіть у нього банани та й досить.

Якусь мить вони дивилися один на одного.

Ґелдер не витримав першим — дивитись Траймону у вічі завжди виснажувало його. Це справляло таке ж гнітюче враження, як коли б ти дивився у дзеркало і не бачив у ньому жодного відображення.

— А втім, — сказав він, — як не дивно, я знайшов пораду деінде. А саме на своїх скромних книжкових