Марія Василівна Матіос - Солодка Даруся

вчора ваші діти замість того, щоб шукати по селі металолом і нести його на здачу, обікрали мій власний двір і понесли тонни металу на подвір'я отих двох дурних — Цвичка і солодкої Дарусі. А ви питаєте, що стряслося у мене, най шляк вас трафить з таким вихованням!

Переповідати подальшу розмову Члена Колобка з директором школи немає сенсу, бо невдовзі двері директорового кабінету іще раз відчинилися і в супроводі конвоїра з пістолетом у правій руці — сільського дільничного Степана — Іван Цвичок переступив поріг і скинув перед присутніми капелюх:

— Доброго здоров'я, пане-товаришу директоре! — сказав, як проїхав фірою.

Директор дивився на дільничного міліціонера, міліціонер гіпнотизував поглядом Цвичка, а Одайний, як щур, водив очима між всіма ними. Директор засміявся:

— Степане, ти привів Івана до школи восьмий клас закінчувати?

— Я привів злодія! — гордо випалив дільничний.

— А у мене тут що — школа чи райвідділ міліції? — здивувався директор.

— Але ж Іван учора намовив ваших учнів позносити металолом у двір до цеї його дурної. З неї спросу нема, а спрос буде з нього. За розкрадання державного майна і за грабіж серед білого дня у межах села. За порушення паспортного режиму. Цей громадянин живе без паспорта. Побирається, громадський спокій порушує. Сожительством займається з непідсудною. Тут весь Кримінальний кодекс за ним плаче.

Цвичок м'яв у руках капелюх і справді дурнувато посміхався: від того, що ніс Степан, стало би смішно навіть покійникові, не те, що Іванові.

— Чекайте! — майже криком перервав директор. — Іване, поясни, що вони з тебе хочуть.

— Ґудза на свою голову хочуть, а на сраку — румунського бука. От що хочуть.

— А все таки...

— Ніж ото дітей отут пужати криком, краще би пішли ці батяри та добре діло зробили.

— Яке діло, Іване?

— А таке діло, пане директоре, що нема господаря у вашому селі. Залізо валяється шанцями, берегами і попід самим клубом. Пропадає задурно чиясь праця, а оцей, що з ґвером, — показав очима на міліціонера, — цього не видить. А Іван Цвичок мусить це видіти. І мусить видіти, що у вашому такому гоноровому селі і при таких гонорових мужчинах нема кому Дарусиному татові обгородити могилку та траву по цвинтареві скосити. То Іван попросив шкільників зробити по одній ходці і визбирати по селі залізні труби і пару поржавілих билець від старих ліжок, щоби татові нещасної Дарусі хатку обгородити. Оце і все, що зробив Іван. Іван труби почистить, пошліфує, зварить у кузні оградку — любо буде прийти на цвинтар. Та й порядку в селі більше стане.

А ці жеребці не встилаються нападати на бідну дівчину! Та вона хоч і німа, але у десять раз розумніша від цих розумаків. А тепер можете мене везти в міліцію, то я там порозказую, скілько цей член краде в колгоспі і де ховає. Най лиш попробує ще раз обізвати Дарусю дурною!

А ви, пане директоре, як заступитеся за невинну душу, поману будете мати, ви ж християнин, а не безбожник. — І тріснув дверима.

Видно було по всьому, що Цвичок виговорився у директоровому кабінеті на три роки наперед.

— Одайний! — по якімсь часі сказав директор. — А де ті спинки лежали?

— Де... — не то перепитав, не то ствердив Член Колобок. — За дровітнем. Мав викидати в берег, бо іржаві дуже.

— Ну, а чого кипиш про грабіж?

— А ви чули, кому він збирається ними гріб обкладати?! Якби ж то ґазді якому, а то... тьфу.

— Одайний, на щастя, і ми там будемо, де той, кому ваше ліжко пішло на браму... Ну, що за поганий і тяжкий народ такий пішов!

У цей час Цвичок знову відчинив двері і просунув голову. Він, мабуть, весь цей час стояв у коридорі і слухав.

— Не пішов, пане директоре, — сказав Іван. — Народ був і лишиться таким поганим, поки йому самому не стане зовсім зле. А поки добре — народ поганий. Тому й нападає на слабшого. Не позволям! — рубанув повітря рукою Цвичок і вийшов з кабінету.

А через якийсь час, перебракувавши, почистивши і посортувавши залізяччя, привіз його Цвичок кількома тачками в сільську кузню, до коваля Петра і сказав з ходу:

— Петре, я буду вам помагати, а ви збудуйте огорожу Довбушеві!

— Як? — сплеснув чорними руками коваль. — З оцього металолому?! Та краще ніякої, аніж з різного і старого!

— То ви такий тепер хитрий, Петре! — чихвостив коваля. — А ви чого не помогли бідній каліці раніше новим і добрим? Чекали Івана Цвичка? То придумайте тепер так, щоби не було видко, що воно різне і старе. Для того я до вас прийшов, а з старого і сам умію.

Коли огорожа на могилу Дарусиного тата була готова, директор школи зняв з уроку п'ять хлопців і відіслав Цвичкові на поміч.

І в той день, як Цвичок примудрив на огорожі клямку, Даруся так і переночувала на татовій могилі. Пси її чекали на брамі — а не дочекавшись, поплентались по дворах і завулках, а Іван так і просидів під брамою, вгорнувшись залишеним Дарусею коцом.

...Якогось то дня Марія покликала Цвичка пальцем через паркан до себе на обору. Завела його поза стайню, ще й озирнулася пару разів, чи ніхто не підслуховує. А потому прошептала в самісіньке вухо:

— Іванку, прошу тебе дуже: аби ти ніколи не приносив Дарусі конфет. Ніколи! І навіть не показував.

Іван якось дивно подивився на Марію, поправив їй хустку і голосно відповів:

— Не дурний, сам знаю... У нас люде добрі — розказали... — та й вернувся до себе.

МАЛО ХТО, а може, й ніхто на білому світі не знав, що Іванові коло Дарусі рот не закривався. Іван собі робить щось коло хати — та й безперестанку говорить. Отак, що видить, про то й говорить — екскурсію проводить Дарусі. Так, що навіть коли б вона була сліпою, то він так ясно розказував, що вона могла собі уявити все, що навколо неї відбувається. Іван розказує-розказує тихим голосом, ніби гладить Дарусю по голові, ще й рукою показує.

А вона під його голос гейби оживає: і ходить пряміше, і в кутику губів складочка, як від потайної усмішки, а найголовніше — голова її перестає боліти.

Але ж Цвичок є Цвичком: він вроджений