Євгеній Петрович Федоровський - «Штурмфогель» без свастики

він командував, після Польщі та Голландії міцно усталилася думка, як про найвідчайдушнішу, готову на все.

— Чорти б його побрали, справді я забув, що тоді стряслося! — ляснув себе по лобі Вайдеман.

— Та кинь ти пригадувати! Чи не все одно?! Ну, закрутився з якою-небудь прекрасною квіткаркою. Вип'ємо, Альберте, за тюльпани Голландії! За жовті тюльпани Голландії! — Піхт уже був помітно напідпитку.

— Ні, Паулю, постривай. Я згадав! Це були не тюльпани. Червоні маки. Ціле поле червоних маків. І звідти стріляли.

— Війна, — лаконічно зауважив Піхт.

— Ні, не війна, Паулю. На війні стріляють люди. А стріляли не люди. Червоні маки. Там більше нікого не було. Ми прочесали все поле, Паулю. Стріляли червоні маки!

— Вип'ємо за червоні маки!

— Постривай, Паулю. Вони поранили генерала Шту-дента. В голову. Він чудом лишився живий. І я чудом лишився живий. Я стояв від нього на крок позаду. Клемп стояв далі, і його вбили.

— Вип'ємо за Клемпа! Даремно вбили Клемпа! Дурень він був, твій Клемп. Йому б жити та жити.

— Паулю, ти знаєш мене. Я не боюсь смерті. Я на неї надивився. Але я не хочу такої смерті. Куля невідомо від кого. Чужа куля. Не в мене послана. Можливо, я просто втомився, Паулю? Третя кампанія за рік. — Вайдеман трохи нахилився до Піхта, намагаючись піймати вираз його ясних очей, але той дивився на сцену, на відомого шансоньє, який кривлявся перед мікрофоном.

Посмикуючи тонкими ногами, той співав французькою мовою німецьку солдатську пісню:

«Світ сивий, світ старезний, розтрощимо всім черепи. Крокуй бадьоріше, Рахте, дівчатка на тебе чекають…»

— Слухай, Паулю, — Вайдеман стишив голос, — Зейц тепер служить у Мессершмітта?

— Атож. Але не в Мессершмітта. В Пммлера. Він відповідає за таємність робіт. А на біса тобі Зейц?

— Чи не здається тобі, що я природжений льотчик-випробувач?

Піхт відвернувся від сцени, зацікавлено подивився на Вайдемана:

— Ой Альберте, яка ганьба! Тобі захотілося в тил. Вітаю!

— Та ти що, Паулю! — скипів Вайдеман.

— Я пожартував, полігон теж не мед, і добрі льотчики там потрібні… Але Зейц тобі не допоможе. Мессершмітт його не дуже шанує.

— Значить, марна справа?

— Із Зейцем марна. Але чому б тобі про цю маленьку послугу не попросити свого давнього друга Піхта? Піхт не такий уже пішак у Берліні.

— Паулю!

— Замовляй шампанське і вважай, що з фронтом по-кїнчено. Завтра я познайомлю тебе з Удетом, і пиши рапорт про переведення. Я сам відвезу тебе в Аугсбург. Тільки доп'ємо спочатку, старий дезертире!

Вайдемана пересмикнуло:

— Якщо ти вважаєш…

— Годі сердитись, Альберте. Я ж сам став тиловим пацюком. І якщо тебе тягне в Німеччину, то мене часом тягне на фронт. Хочеться діла, Альберте. Справжнього діла! — Піхт устав, його заводило. — Вип'ємо за справжнє діло! За справжню війну, чорти б його побрали!

Коли Піхт сів, Вайдеман знову потягнувся до нього:

— Паулю, а тоді, в останні дні Іспанії, ти знав, що Зейц працює на гестапо?

— І гадки не мав.

— От і я теж.

— Лише одного разу, — п'яно повертаючи язиком, промовив Піхт, — сталася одна штука. Але тебе, на щастя, вона не торкнулася. Ти був на іншому аеродромі. Вона торкнулася Зейца, мене і Коссовські…

— А ось, до речі, й вони, — сказав Вайдеман, намагаючись піднятися назустріч Зейцу й Коссовські.

Високий і худорлявий Коссовські був у формі офіцера люфтвафе, Зейц — у цивільному.

— Чудовий ресторанчик, — засміявся Зейц, наливаючи чарки. — І прекрасно, що сюди не швендяють французи.

— Добре б нам зупинитись на Франції, — задумливо промовив Коссовські, розглядаючи на світлі пінисте вино. — Нас, німців, завжди заводить хміль перемог так само далеко, як це шампанське.

— Ні, фюрер не зупиниться на півдорозі! — грюкнув кулаком Зейц.

— Отже, «Йдемо війною на Англію, стрибаємо на Схід», — нагадав Коссовські нацистську пісеньку.

— Сила через радість — так думає фюрер, так думаємо ми. — Зейц підняв келих.

— Я згадав оду на честь Вестфальського миру, — не звертаючи уваги на Зейца, говорив далі Коссовські. — Пауль Гергардт написав про наших войовничих предків і господа бога невдовзі після Тридцятирічної війни, здається, так:

Він пощадив неправих,

Від кари грішних спас:

Хміль перемог кривавих

Понині бродить в нас.

Раптом увагу Коссовські привернув молодик із синяво-чорним волоссям. Високо над головою він тримав тацю й швидко йшов через зал, прямуючи до їхнього столика. В цьому кутку за колонами сиділи лише вони — Коссовські, Піхт, Зейц та Вайдеман, але обслуговував їх інший офіціант.

Гарсон, пританцьовуючи, співав собі під носа якусь пісеньку. «Дуже невесело в Діжоні», — здається, ці слова розібрав Коссовські.

— Вибачте, панове, — схилився в поклоні офіціант. — Директор просить вас прийняти в дарунок це вино. Із Діжона. Ми одержали його в марті, а ви прийшли в травні, і, крім вас, ніхто не оцінить його божественого букета.

Коссовські взяв пляшку із старого товстого скла. На корку ще лишилися сліди плісняви — плісняви 1910 року, року його першого кохання. Прочитав етикетку.

— Так, це вино витримано в Діжоні, — сказав він і передав пляшку Піхтові.

Той подивився пляшку на світло. Вино було темно-бордове, майже чорне.

— Тридцятирічної витримки, панове!

— Передайте директорові нашу вдячність, — промовив Піхт і став сердито розливати вино в чарки.

4

Вранці в готелі «Тюдор» він спіймав себе на тому, що думає по-російському. В першу хвилину це засмутило його. Ніяких поступок пам'яті, — так можна провалитися на дурниці! Та що менше лишалося часу до призначеної години, то кволіше він чинив опір хвилі спогадів, що пойняли його, далеких тривог і турбот.

Механічно він пов'язав краватку, осмикнув новенький піджак.

«Як же погано зробив учора Віктор з цією дарованою пляшкою вина!.. Він міг би знайти менш ризикований спосіб попередити мене… Чи вже не міг? Він боявся, що я піду на першу явку і провалюсь… «Дуже невесело в Діжоні». «Дуже невесело в Діжоні»… Гарний я був би…»

Ніколи ще нерви його не були такі збуджені, думки непокірні, рухи несвідомі.

«Гарненьким пташеням я виявлюсь… Треба опанувати себе! Треба! Я наказую!»

Дивлячись на себе в дзеркало, він намагався погасити в очах тривогу.

— А цивільне вам личить, — сказала, кокетливо всміхаючись, покоївка.

«Бреше, дурна, бреше».

Він механічно торкнувся її круглого підборіддя.

— Цивільне мені не личить. А личать срібні погони. Звідки ти знаєш німецьку?

— Я німкеня і тут виконую свій обов'язок.

Він одвернувся, знову втупився в дзеркало, щоб упевнитися в своєму нинішньому вигляді, щоб відчепитися від настирливої думки, що ось зараз він вийде, безповоротно вийде з ролі.

«П'ята колона, проклята п'ята колона…»

— Жених на батьківщині?

— Вбили його