Георгій Михайлович Брянцев - Таємні стежки

Треба було вирішити, чи повідомляти про зустріч з горбанем Юргенса, чи ні. Ожогін і Грязнов прийшли до висновку, що гестапівського донощика слід добре провчити.

За годину до занять Ожогін подзвонив по телефону Юргенсу і доповів, що є необхідність бачити його особисто. Юргенс дозволив зайти.

— Знову надзвичайна подія? — зустрів він питанням Микиту Родіоновича.

— Продовження надзвичайної події… — відповів Ожогін.

— Друга серія? — вже не приховуючи іронії в голосі, спитав Юргенс.

— Щось подібне до цього.

— Слухаю. Викладайте.

— Комуніст, який з'явився в нашому будинку і був заарештований за вашим наказом як небезпечний злочинець, зараз на волі…

— Що-о?! — заревів Юргенс, і кров прилила до його обличчя. — Де ви могли бачити його?

Ожогін розповів, що зустріч з горбанем сталася зовсім випадково, у знайомого їм столяра міської управи Тряскіна. З'ясувалося, що горбань не комуніст, а співробітник якогось Гунке, за завданням якого і діяв.

— Ідіоти! — буркнув Юргенс.

Ожогін додав, що про свій зв'язок з гестапо горбань розказував у присутності Тряскіна, його дружини, дочки і подруги дочки. Ожогіна і Грязнова горбань тепер вважає своїми, і немає ніякої гарантії, що він не буде ляпати про них язиком де не слід. Ожогін і Грязнов не можуть бути певними в тому, що зможуть при таких обставинах зберегти в таємниці свої відносини з Юргенсом.

— Ясно! Досить! — перервав Юргенс Микиту Родіоновича.

— Ми вважаємо, що зробили правильно, вирішивши відразу доповісти про це вам… — знову почав Ожогін.

— І надалі робіть так само, — схвалив Юргенс. — До речі, чи не знаєте ви хоча б прізвища цього мерзотника?

— На жаль, не поцікавились.

Коли Ожогін хотів уже залишити Юргенса, той спитав:

— Акордеон знайшли?

— Так.

— Дуже добре. Я бачив мимохідь вашу об'яву, але не дуже вірив у її успіх. А в кого купили?

— У сусіда Тряскіна.

— У цього Тряскіна ви зустріли мерзотника горбаня?

— Цілком вірно.

VII

Зранку несподівано запорошив дрібний сніжок. Він лягав рівним тоненьким покривалом на брудний, засипаний бурим листям брук, на дахи будинків. Місто стало невпізнанним: воно наче помолоділо, дуже змінилося.

Дивлячись крізь вікно на вулицю, Грязнов радісно потирав руки. Ось вона, довгождана зима! Несподівано у вікні показалася знайома постать Ізволіна, і хлопчачий запал у Андрія відразу зник. Він прожогом вискочив на ґанок.

— До нас, Денисе Макаровичу?

— А то куди ще! — відповів, посміхаючись, Ізволін. — Звичайно, до вас.

Андрій допоміг йому обтрусити з шапки і пальта сніг і роздягнутись.

Прихід Ізволіна викликав подив. Денис Макарович ще жодного разу не був у них — боявся, що це може викликати підозру.

— Надумав подивитись, як мій акордеон тут поживає, — жартівливо пояснив свій прихід Ізволін. — Ану, покажіть.

— У добрих господарів йому не сумно, — відповів Грязнов і вийняв акордеон з футляра.

— Бачу, бачу — не скаржиться, — продовжував Денис Макарович, любовно оглядаючи інструмент. — Славна річ. Що не кажи, славна. Бережіть її, хлопці… — Він озирнувся на двері, що вели до сусідньої кімнати.

— Не турбуйтеся, Денисе Макаровичу, — перехопив його погляд Ожогін: — хазяйка виїхала з дозволу Юргенса на село і повернеться через тиждень, не раніше.

— Якби вона була дома, — посміхнувся Денис Макарович, то я б і не прийшов до вас. Зрозуміло?

Розташувалися в їдальні за круглим столом.

— Є справа, і справа невідкладна, — трохи помовчавши, заговорив Денис Макарович.

Ожогін ствердно кивнув головою.

— Нашу підпільну організацію цікавить будинок, в якому живе і працює Юргенс. Треба дізнатися: і хто відвідує Юргенса, і про що розмовляє Юргенс із своїми людьми, і які готує плани. Завдання не з легких, що й казати, але виконати його треба будь-що.

Денис Макарович виклав свій план. Він був простий, але сміливий.

У справу, крім Ожогіна і Грязнова, вводилося ще три товариші. За всіх можна було ручатися головою.

Наступного дня у приміщення міської управи зайшли три зовсім різні за зовнішнім виглядом і одягом чоловіки. Вони мовчки піднялися по сходах на другий поверх, пройшли довгим коридором у самий кінець, де була прийомна бургомістра, і приєдналися до групи відвідувачів, що чекали прийому.

Найстарший з прибулих, він же найменший на зріст, був одягнутий у чумарку, перешиту з угорської шинелі. На голові у нього була хутряна шапка, на ногах — валянки. Обличчя відвідувача було насуплене. Сумними очима дивився він собі під ноги і, здавалося, щось наполегливо обмірковував.

Наймолодший і найвищий, у засмальцьованій тужурці поверх шерстяного светра і таких же засмальцьованих спортивних штанях, заправлених у чоботи, був страшенно худий. Здавалося, він тільки-но піднявся з ліжка після довгої, виснажливої хвороби. Великі очі неприродно яскраво блищали.

Він примітив останнього з тих, що сиділи на довгій лаві в чеканні прийому, і уважно стежив, щоб ніхто не пройшов поза чергою.

На третьому відвідувачі було дуже потерте шкіряне пальто, на ногах — нові хромові чоботи. Фетровий, синього кольору капелюх насунутий на самі вуха. Добродушний на вигляд, він з цікавістю розглядав присутніх, і здавалося, що його обличчя ось-ось без усякої причини розпливеться в посмішці.

Бургомістр, видно, поспішав, — ніхто в його кабінеті не затримувався довше двох-трьох хвилин. Ось вийшла звідти, схлипуючи і тримаючи хусточку біля очей, літня жінка, і троє відвідувачів квапливо зайшли до кабінету.

— Чому одразу всі? — суворо спитав бургомістр.

Він сидів за величезним столом, відкинувшись на високу спинку крісла. Тонкий, зовсім прямий проділ ділив його голову на дві рівні частини. Сіро-зелені примружені очі дивилися на відвідувачів прямо, не кліпаючи.

— Ми всі в одній справі, — відповів найвищий, бгаючи в руках волохату заячу шапку.

— Так, слухаю… — сіро-зелені очі стали зовсім маленькими.

— Уклінно просимо, пане бургомістре, вашого дозволу здати нам в оренду підвал під згорілим будинком по Садовій, номер сорок два. Ось… — І високий подав аркуш паперу.

— Це… — бургомістр заплющив одне око і подивився на стелю, щось пригадуючи. — Це з приводу пекарні?

— Цілком вірно. Пекарню хочемо заснувати, немовби як компаньйони…

— А справитесь? — бургомістр узяв подану заяву і, віддаливши її від себе на відстань витягнутої руки, почав читати.

Відвідувачі мовчали.

— Справитесь? — повторив бургомістр.

— Нас троє, а потім, можливо, ще будуть.

— Хто з вас Тризна?

— Я, — відгукнувся високий.

— Пекар за професією?

— Так. Шість років на хлібозаводі працював.

— А я Курдюмов. — Старик у чумарці вийшов наперед. — Ви знаєте мене?

— Звідки мені вас знати! — гидливо скривився бургомістр. — Тут ось говориться, що ви раніше на Кавказі кондитерську тримали.

— Вірно, вірно, тримав, і зараз не погано було б…

— Добре! — різко перервав бургомістр. — Третій! Ви — Швидков?

— Так, я.

— Заповзятливі люди нам потрібні. Якщо ви збудуєте пекарню