Андрій Анатолійович Кокотюха - Адвокат із Личаківської

До батька часом заходив приятель, професор, котрого Кошові називали давнім другом родини. Він вважався авторитетом у лікуванні душевних недуг. Востаннє заходив зовсім недавно, щойно Клима випустили з тюрми. Тоді в розмові й вжив новий медичний термін, котрим описується явище, яке лише починають досліджувати колеги в Європі. Фахові журнали вже писали: мовляв, у хворих, особливо – епілептиків, часто проявляється нав’язлива ідея, коли здається: те, що відбувається з ними тепер, уже відбувалося раніше. Чи то в минулому житті, чи уві сні, чи взагалі – в іншій тілесній оболонці. Особливу цікавість це явище викликало через те, що частина подібних розповідей виявлялася досить правдивою. Ось коли вчені згадали всі описані випадки ще з часів, коли епілептиків числили мало не Божими людьми. Вважалося, під час нападів на них сходять видіння. Через це юродивих наділяли пророчими властивостями. Ще й платили чималі гроші, аби бути присутнім при входженні такої людини в транс.

Тепер же, з початком нового, чи не найосвіченішого століття за всю історію людства, знайшлися способи уважно дослідити й такі феномени.

Звісно, нарікав професор, дрімучість Російської імперії – від коріння, від сохи. Небом уже ширяють аероплани, в містах з’являється електричне освітлення, розбитими дорогами їздять автомобілі – а більшість людей ніби зачаїлася. Сидять тихо, сопуть люто й чекають на сигнал, після якого можна без зайвих вагань спалювати на кострищах єретиків-чорнокнижників. Та все одно хай зі скрипом, але все нове з Європи вже починає доходити до імперських околиць. Чого там: по губерніях навіть швидше – у Петербурзі чи Москві загубиться, проскочить повз надто пильну увагу влади, а десь у Києві чи Одесі зачепиться. Просторікуючи так у своїй улюбленій фрондерській манері, професор повідав: європейські лікарі вже придумали згаданому явищу окрему назву. Саме зараз почали дискутувати довкола неї в наукових колах. До таких міст, як Київ, доходять, звісно, лише слабенькі відголоски. Але й цього поки досить.

Тож Клим мучився, судомно згадуючи, із чим має справу. Лише коли почув клацання в замку, зринуло нарешті: déjà vu – ось як воно називається!

Тільки на відміну від слабих на розум Кошовий точно знав, що ніякого déjà vu в нього немає. Тюремна камера йому не наснилася. Навпаки, він повертався до неї, не минуло й двох тижнів. А він же виїхав до Львова, відверто кажучи – втік, назвемо речі своїми іменами, аби уникнути в’язниці та інших неприємних речей, приготованих для таких, як він, російськими законами.

Відчинилися важкі двері. Не чекаючи спеціального запрошення, Клим переступив поріг буцегарні. Очі вже звикли до тьмяного світла, розгледіли – тут, крім нього, лише один мешканець. Кошовий уже хотів привітатися. Але незнайомець, якого він іще не встиг до пуття роздивитися, спритно підхопився з дерев’яного настилу, поспішив до дверей, вигукуючи:

– Пане Зарембо! Пане Зарембо! Мені вже виходити?

Говорячи, чоловік ковтав літеру «р». Не гаркавив грубо, мов залізом по шершавому, але й не так м’яко, ніби дзвіночок дзвенить. Просто не вимовляв. Природа не дала йому від народження такої можливості. Тож прізвище наглядача прозвучало як «Заемба», довівши при цьому Климові: його сусіда по камері в поліцейському відділку зовсім не новачок. Знати, як звуть тюремника, може лише досвідчений кримінальник.

– Куди спішите, пане Шацький? – байдуже відповів наглядач. – З вашою справою будуть розбиратися ще довго. Серйозна річ, самі ж знаєте.

– А ви, пане Зарембо, – ви хіба не знаєте Йозефа Шацького! – вигукнув той, і в голосі звучали неприховані нотки розпачу. – Шацького знає половина Львова…

– …інших Шацький знає сам, – завершив поліцейський, і Климові стало ясно: фраза ця йому так само знайома й навіть приїлася. – Тільки що я можу зробити? Є серед нас люди, про яких часом дізнаєшся таке, від чого волосся стає сторчака. Знаєте, скільки такого народу проходило хоча б через оцю камеру?

– Шацького це не стосується! – розорявся той, у запалі відсунувши Клима, ніби він був стільцем чи іншим елементом меблювання. – Я був без подвійного дна й лишаюся таким до кінця свого життя! Мені це подобається! Мені так дуже комфортно жити! Моя пані Шацька час від часу закидає: з тобою, Йозефе, нецікаво, був би ти мені здоровий! Ти не вмієш дарувати сюрпризи! Завжди відомо, що подаруєш на іменини, де купиш, у кого купиш, за скільки купиш і як довго торгуватимешся при цьому! Хіба я схожий на того, хто виношує недобрі задуми? Пане Зарембо…

– Та замовкли б ви, пане Шацький! – гримнув наглядач. – Я й сам вас дуже добре знаю! А ще краще вас знає ротова порожнина моєї старшої сестри! Вона мені вже не перший рік доводить – ви шахрай, а не зубний лікар.

– Бог із вами, пане Зарембо! Якби я був шахраєм, хіба б ваша старша сестра стільки років була моєю постійною та улюбленою пацієнткою?

Тепер уже поліцейський ступив за поріг камери. У Клима склалося враження: тут відбувається щось подібне до сімейної сцени, і він цим двом заважає. Так і кортіло запитати ніби між іншим: «Панове, може, я б той, пішов собі?»

Тим часом наглядач уже навис над своїм візаві:

– Якби наша родина мала інші фінансові можливості, пане Шацький, моя сестра, так само як моя дружина й мої діти, давно б забули дорогу до вашого кабінету! Але поки з усіх зубників Львова нам по кишені лише ви.

– Чим же ви незадоволені, пане Зарембо? Придумали нову рекламацію?

– Ні, та сама рекламація! – Поліцейський помітно накручував себе. – Моя сестра не встигає вилікувати у вас один зуб, як за місяць уже має йти лікувати інший! Ми намагаємося обмежити кількість візитів до вас хоча б чотирма на рік. Але ж потім доводиться наново платити за лікування тих зубів, котрі ви вже один раз приводили у порядок! Ви навмисне так робите, пане Шацький! Ви дуже, дуже хитрий чоловік! – Заремба простягнув руку, помахав пальцем перед лицем арештанта. – Маєте знання та вміння, щоби привести до ладу рота моєї сестри! Не говорячи вже про мою жінку! Та де! Ви робите все, аби наша родина лишалася вашими пацієнтами до скону віку! А піти до іншого лікаря ми не годні! Бо ті правлять за ту ж процедуру значно більше! Тому не кажіть мені більше нічого, пане Шацький! Я не здивуюся, коли все, в чому вас звинувачують, таки виявиться правдою.

Шацький хотів сказати щось у відповідь. Та наглядач не слухав – лиховісно блимнув на прощання й пішов, залишивши нових співкамерників наодинці.