Таня Малярчук - Забуття

гачками, які стирчали у всі боки. Одну таку вазу пані Шумінська отримала поштою вже після чоловікової смерті. До вази долучався завірений нотаріусом лист, в якому повідомлялося, що автор винаходу, на жаль, помилився в розрахунках і тепер завзято працює над новим проектом, а саме: над окулярами, які світитимуться вночі, і якщо пані Шумінська зацікавляться інвестуванням, винахідник готовий назвати дивовижні окуляри на її честь. Пані Шумінська окулярами не зацікавилася. «Землетрусну» вазу вона поставила у вітальні на видному місці як пам’ятник чоловічій дурості.

Липинський не міг знати, що нелюбов до осіб протилежної статі була у цьому домі спадковою.

Казимира Шумінська швидко здогадалася про його несподівані почуття і почала вдаватися до жорстоких привселюдних насмішок. Липинському передавали кожне її дошкульне слово.

«Липинський по вуха закохався у фурію», — констатували його однокурсники і радили відвідати кілька салонів із вродливими краківськими повіями, натякаючи, що його кохання — всього лиш наслідок нестачі жіночого тепла. Липинський не знав, чи те, що він відчував, було коханням, бо ніколи раніше нічого подібного не переживав. Якщо кохання — це страх, нищівна туга, нудота, одержимість іншою людиною, то так, він кохав. Але що тоді в коханні такого доброго, що з нього замість лікувати зробили культ і сенс людського життя? Кохання — це сповнена страждань хвороба. Вкрай небезпечна. Незцілима.

Настали важкі часи. Липинський майже не спав, зовсім перестав їсти і схуд до непізнаваності. Професор Лепкий кілька разів запрошував його до себе на чай, але гість увесь час мовчав, розглядаючи горня в руках і гуцульський килимок під ногами. Дружина професора Лепкого пробувала нагодувати гостя борщем, але Липинський відмовився, кажучи, що погано перетравлює буряки.

Нестерпне бажання десь її зустріти з плином часу перетворилося на глуху незагойну рану. Він страждав, коли не бачив її, але страждав ще більше, коли їхні погляди перетиналися і вона швидко проходила повз, усією своєю елегантною поставою засвідчуючи зневагу. Тому він більше її не шукав, навчившись задовольнятися малим — самою лише думкою, що вона десь поруч, можливо, в сусідній залі, сидить на студентській лаві, нахабно виправляючи підстаркуватих лекторів. Вона була розумна, тут ні в кого не виникало сумнівів. Її великі зелені очі випромінювали живий інтерес до всього, що бачили перед собою. Окрім Липинського, звичайно. Коли перед нею стояв він, її очі палахкотіли, немов дві розжарені вуглинки, обіцяючи перетворити на попіл при найменшому наближенні.

Липинський був переконаний, що це прокляття. Часто молився. Коли хтось намагався розрадити, він мовчав. «В’ячеславе, ця дівчина не варта таких мук, — казали йому. — Вертайся в бібліотеки, там твоє місце, ти станеш великою людиною».

З царської Росії доходили тривожні вісті. Селяни і робітники бунтували і палили, де могли, поміщицькі маєтки, гімназисти страйкували, військові відмовлялися виконувати накази, у повітрі витало щось середнє між хаосом і передчуттям свободи. Уряд нарешті зняв заборону з української мови — і в Лубнах колишній університетський товариш Липинського Микола Шемет почав видавати з братами першу українську газету. Липинський запропонував назву «Хлібороб», Шемет погодився.

Звична манера одягатися у все чорне тепер пасувала Липинському як ніколи. Він носив жалобу. Якась частина його вмирала в тяжких муках, і ніхто нічого не міг зробити, окрім — коли настане час — послати за священнослужителями, щоб відспівали.

І такий час нарешті настав.

Липинський вирахував, до якої церкви ходить родина Шумінських, і теж почав туди навідуватися. Після завершення однієї з недільних мес, коли люди потроху почали виходити з церкви, він нерішуче зупинився на проході, шукаючи її очима. Казимира з плоті і крові раптом виринула перед ним, але не пройшла, як завжди, повз, а стала напроти і вправно загородила шлях до втечі. Пастка замкнулася, Липинський не мав куди тікати. Казимира вигукнула:

— Погляньте на поляка, який переймається русинами більше, ніж власною державою!

Липинський не мав потреби вслухатися в її слова, він знав, на що Казимира була здатна.

— Чому ж ви тепер, пане Липинський, прийшли до католицького храму? Ідіть моліться Богові православних холопів.

Її обличчя, таке жорстке і безжальне, видалося йому найріднішим у цілому світі, різке і гостре — найлагіднішим і найпривабливішим з усіх облич. Липинський похитнувся, на мить втративши рівновагу. Він розумів, що ще один крок — і буде перейдено межу, за якою всяка любов між ними стане неможливою. Казимира вже зробила цей крок, тепер справа залишалася за Липинським. Він шепнув, не обороняючись:

— Панночка Шумінська забули, що Бог у всіх один.

Навколо уже зібрався натовп роззявлених ротів — холоднокровних статистів, які мали засвідчити довгоочікувану страту каторжника.

— Аж ніяк, пане Липинський! Про одного Бога говорять ті, які не вірять у жодного! А про особливості вашої віри ми вже почули на весняних відчитах в університеті.

— І що такого безбожного я там сказав? Що кожен народ, зокрема й український, буде боротися за право самовизначення? Як він це вже неодноразово робив у минулому. Хіба не це я сказав?

— Український народ не має ніякого минулого, бо самого народу такого немає. А ви, пане Липинський, зараз свідомо чи несвідомо підіграєте ворогам польської держави.

— Нагадаю вам, панночко, що польської держави так само немає, як і українського народу.

Казимира фиркнула, тоді як Липинський перебував у дивному, мало не паралітичному спокої. Цей спокій розливався тілом, вимагаючи завершення поєдинку і повного звільнення, навіть якщо воно коштуватиме частини цілого організму. Так лісові звірі рятуються із залізної пастки, відгризаючи собі придавлену лапу.

— Панночка Шумінська зараз свідомо чи несвідомо підіграє тим недалекоглядним польським патріотам, які, мріючи про велику Польщу, ігнорують стремління українців чи русинів, як ви їх звете, бути незалежними. Коли прийде пора, українці підуть проти поляків і заскочать їх зненацька, бо такі, як ви, люба панночко, безперервно товкмачать, що українського народу не існує. То хто з нас більший зрадник? Хто з нас більше шкодить Польщі: я — своєю правдою, чи ви — своєю брехнею?

Він випростався. Більше не відчував себе живим. Можна було посилати за священнослужителями, щоб відспівували, і один із них, місцевий ксьондз, насправді з’явився.

— Божий храм — не місце для подібних дискусій, — сказав він і миролюбним жестом випроводив усіх надвір. На виході вони — Липинський і Казимира — торкнулися одне одного плечима і сахнулися врізнобіч, немов ошпарені. За мить вона розчинилася в натовпі, й останнє, що Липинський бачив, — її здійняте вгору, гостре, ніби альпійський шпичак, підборіддя. Воно обіцяло ненавидіти його стільки, скільки стоятиме світ і навіть ще трохи після його падіння. Це був кінець. Липинський полегшено зітхнув і