Мирослав Іванович Дочинець - Лис та інші детективні історії.

сивухою дядя Боря. — Буває гірше, як казав старий зек, збираючись на розстріл. Тепер у тебе фотка ще більш жалісна. Одеса таких любить, — і простяг йому кульку мармеладу.

— Замість того, щоб писок натовкти, даєш ласощі, — скрипіла мама Зоя. — Тепер тиждень без зарплати сидіти через паскуду…

А потім з'явилася жінка, яка відкрила йому очі на самого себе.

Вона вела за руку білявого хлопчика, і той з переляканими очима зупинився перед ним.

— Мамо, що це?

— Жебрак. Дай йому яблучко.

— А чому він тут сидить?

— Милостиню просить. Він нещасний хлопчик, каліка, не такий, як усі…

Жінка кинула білу монетку, і та монета втрапила не в шапку, а в саме серце. Він не такий, як інші… Жебрак. Сирота убогий. Ущербний. Покидьок. Чому він повинен просити, а інші повинні йому давати? Через те, що в нього зв'язані ноги і сховані під онучкою в ящику? Виходить, що він обдурює людей. І себе обдурює. Він ще не міг у всьому цьому розібратися, та вже перестав голосити на весь бульвар. Йому раптом стало соромно. Лише тоді, коли здаля наближався рудий, вигойкував свою звичну жалібну пісню.

На «заробітках», звісно, це позначилося. Наступного дня також. І це прийомним батькам не подобалось. Увечері, після того як дядя Боря звично розпеленав його і кинув у ліжко, він почув їх приглушену бесіду в малій кімнатці.

— Навіщо ти розв'язуєш його? — роздратовано скрипіла мама Зоя.

— Ти про що? — без звичної веселості запитав дядя Боря.

— Я не довіряю йому. У цього щеняти задній розум. Він дременув від мене ще в сиротинці. Нутром чую — ковтнемо ми з ним клопоту… А якщо не розв'язувати ноги, тижнів зо три-чотири, вони помалу атрофуються і всохнуть.

— І ти туди ж, Зойко?

— Дурню, і нам полегкість, і для діла користь. Куди він дінеться від нас без ніг?..

— Ну, тобі видніше. Ти в нас ма-а-ати… — недобрим голосом блазнював дядя Боря, булькаючи в склянку сивуху.

Уночі він не спав. Коли за дверима втишилося, прокрався на кухню і намацав маленького ножика. Сховав на споді ящика з коліщатами. І подумав: тут цей ящик — єдина його власна річ. Засинаючи, вже знав, що більше ніколи не скаже нікому: «Згляньтеся над безрідною сиротиною». Ніколи нічого не попросить…

І був ранок. І груди кам'яної жінки блищали росою. А ніж холодив його руку ще більше, ніж вітер. Але картуз не лежав на землі, а був на голові, як належить.

Тільки-но брунатна автолавка зникла з овиду, він щосили відштовхнувся від бетонного постамента. Візок скотився на червону паркову доріжку і зашурхотів поміж кущів назустріч студеному подиху моря. Серце калатало, руки кривавились об цегляні крихти. Потім покотився галькою, дедалі мокрішою.

Море гучало вже зовсім поряд. Коліщата вгрузали в рінь, і він на руках тягнув себе до води разом із візочком. Нарешті хвиля підхопила ящик і понесла, як тріску. Хитала, вертала на мілину і підхоплювала знову. Він шалено гріб руками від берега, боячись, що його виловлять і повернуть на бульвар.

Вутлий його кораблик несло у відкрите море. Коли ящик трохи вирівнявся на воді, видобув ніж і гарячково заходився перерізати реміння на ногах. Коли лезо зісковзувало з твердої шкіри, затерпле тіло не відчувало болю. Кров не лякала його. Мордувався, квапився, боячись озирнутися назад, де крізь хвищу, здавалося, горланить дядя Боря: «Куди ти, хло?! Ану вертайся, бо буде гірше!..»

Спливе добрих десять років, і вечірнім бульваром чвалатимуть троє відчайдухів-жиганів, нахабно загороджуючи весь тротуар. Так, що зустрічні обачно відходитимуть вбік. Нові діти Одеси-мами — господарі її нічних вулиць. І один з них зупиниться біля п'яного волоцюги з дрібкою монет у бляшанці.

— Привіт, веселий чоловіче!

Злидар з баклажанним горбатим носом розтулить спухлі очі і опустить їх додолу, знаючи, що з такими бесіда коротка:

— Бабла нема. Вся іржа на землі.

— Не парся, хло, — з веселою жорсткістю скаже жиган. — Западло брати чесно зароблене на паперті. Мені не це, мені правда потрібна. — І присяде напочіпки, і лезо, як риба, виблисне з-під його рукава і посуне до порослого рота бурлаки.

— Зціли зуби, хло. Буде трішки боляче… Скажи мені, поки я не кинув твого язика бакланам… Чому старий зек казав, що буває гірше, збираючись на розстріл? Ти маєш це знати, бо й сам, як я розумію, волочив не один круг. То чому?

Жебрак зітхне хрипло, як ковальський міх, і, пускаючи криваву слину, прохрипить:

— Буває гірше, ніж розстріл. Буває, випустять тобі кишки і приб'ють до дерева. А пером штрикають у зад, і ти повзаєш довкола стовбура, намотуючи на нього свої черева, плутаєшся в них…

— І це найгірше?

Мотне струпуватою головою бідолаха:

— Ще гіршими бувають сни, після яких не хочеш прокидатися. Але доводиться прокидатися і жити далі…

— Живи, дядьку Борю, живи. І випий за моє здоров'я, за мої легкі ноги. — Хлопець витягне жужмом з кишені рублі і засіє ними жебрачі коліна. — Мої сердечні вітання мамі Зої.

— Немає Зойки. Немає бідарочки, — буркотітиме чоловік, збираючи похапцем гроші.

Але щедрий жиган, доганяючи свою компанію, цього вже не чутиме.

Веселе прізвище

— Доброго дня. Для мене тут залишили конверт.

Жінка з тонкими незворушними губами підійшла до столу й дістала з шухляди синій пакет. Розпечатаний, причім досить грубо.

Він подякував і вийшов. Осіння тиша гусла над двором. Садівник підрізав пожухлі квіти. Кухарка, поклавши відро, розмовляла по мобільному телефону. Перефарбовував ворота сторож. Привітався з гостем, уже знайомим, і повідомив:

— Цирк приїхав. Спонсори й повезли дітей. А ми от на хазяйстві. Бо директор у відпустці, а Яніна Сергіївна до матері поїхала.

— Погостювати?

— Та де, хвора мати. Дуже хвора. Аж у Братиславі лікують. Душа-людина. Працювала в нас.

— Музикант? — несподівано вихопилося в нього.

— Музика, співи. Ви знаєте її? — поцікавився сторож, радий бодай якійсь розмові.

— Трохи.

Пакет холодив руку підозрою вторгнення в його мізерну задавнену власність, що становила декілька напівзіжмаканих аркушиків. Вочевидь, конверт раніше був заклеєний, залишилися сліди. «Лізуть, а навичок, як працювати з документами, не мають», — відмітив він, промацуючи кожен рубчик, кожен крайчик папірця. І нюхав, ніби запашний плід, намагаючись перетнути внутрішнім поглядом товщу років. Пахло старим пилом. Старозавітний обгортковий папір, в який тоді загортали все: і масло, і оселедці, і цукерки, і книги. Як він зворушує: в сіру ламку фактуру впресовані лусочки й трісочки деревини. Яка природність! Бліді чорнильні рядочки танцюють абияк, повідомляючи про якісь щеплення, аналізи і про те, що хлопчик «здоров». І понад цим розмашистим синім розводом