Сергій Олексійович - Від під'їзду до Гавани , Сергій Олексійович

- Ох! - Скажуть мені. - Час лицарів давно минув. Таких нині удень з каганцем не знайдеш. Пройшло, так пройшло. Не стану з вами сперечатися, дорогі мої.

Але ось вам випадок з життя.
Осінь. Улюблений під'їзд. На лавці народу не проштовхнутись. Хлопців дуже багато. А дівчаток раз-два й усе. Темніє рано. Початок дев'ятої, а вже глибока ніч. Темно, як у підземеллі. І хоч би один ліхтар горів. А Олі ще й додому по темряві такої треба йти. Не ночувати ж на лавці. Живе вона ніби й поряд. П'ять хвилин. Тільки йти треба через стадіон, через садок, через порожні, у такий пізній час, гаражі. А там темно. Люди не ходять. Просто страшно йти однією. Місця такі, що маніякам тільки й ховатися. Тим більше дівчата розповідали, що до них уже якісь там приставали в гаражах.

- Мені час. Я додому. - повідомила голосно
Оля і в черговий раз подивилася на маленький годинник. Далі тягнути не можна. Час додому. А то покарають. Можуть потім тиждень не випускати. А з хлопців ніхто не поспішав запропонувати свої послуги в ролі вечірнього провожатого.

- До побачення. Я пішла. - Сказала Оля і піднялася з лави.

Все дружно відморозилося.

- До побачення, - хтось сказав.
- Давай, мала

Тільки й сказали вони їй у слід.
Чоловік п'ять чи сім хлопців відвернулися, як ні в чому не бувало і далі продовжували балакати про щось.
Чесно кажучи, навіть мені не спала на думку думка про те, що потрібно проводити дівчину додому.

Не встигла вона завернути за ріг будинку, як Шулін різко, я навіть сказав би несподівано для всіх підірвався і пішов швидко слідом за Олею.

- Стривай! Я тебе проведу.

Чи була вона задоволена? Не те слово! Їй було дуже приємно, що саме Андрій погодився проводити її додому. Тепер темні вулиці не здавалися Олі вже такими страшними та підозрілими. Поруч із таким кавалером можна було й не поспішати швидше прошмигнути по мовчазній лячний темряві.

- Шулін-лицар! - Крикнув хтось у наздогін. Андрій навіть не повів вухом. Тим більше нічого образливого в цьому не було. Так, лицарю! Що ж тут такого? Можливо останній криворізький лицар.

Вони швидко проминули мовчазний величезний стадіон, зарослий густими темними кущами садок, спокійно пройшли таємничі гаражі та Оля навіть не помітила, як опинилася біля свого під'їзду.

І зовсім не страшно, коли удвох, — подумала вона.
- Дякую.
- Будь ласка,. – посміхаючись сказав їй Андрій, уже збираюся йти назад до себе у двір.

А при світлі під'їзної лампочки було добре видно, як блищать дівочі очі і як тягнуться її пахнучі свіжої вишньою губи, щоб поцілувати, віддячити своєму вірного лицаря, але Андрій ще раз сказав їй "на добраніч" і тим же неспішним кроком вирушив туди, де все ще продовжували весело сміятися його нерозлучні дворові друзі. Йому нічого не треба було від цього дівча. Андрій просто вчинив, як порядна людина. Для когось це подвиг, а для когось це проста звичайна справа. Може бути останній лицар нашого часу.