Софія Малинська - День всіх знервованих, Софія Малинська

РОЗДІЛ 2.3

Наступна зустріч з Діаною, нотаріусом та її друзями мала відбутися наступного дня, в моєму домі.

Звісно, я волів би, аби це сталося за більш спокійних обставин, і мене не розглядали під лупою, намагаючись зрозуміти, чи не несу я загрози, та з боку Діани це був зрозумілий та правильний хід. Врешті, я міг виявитися серійним маніяком, злочинцем… Та ким завгодно.

Я не сумнівався в тому, що вони перевірять усю інформацію, яку зможуть знайти, вже сьогодні. Тобто ту інформацію, що не приховали держслужби.

Наскільки я встиг дізнатися, друзі в Діани були доволі впливовими, хоч сама вона і належала до самої звичайної сім’ї. Чи, правильніше було сказати, впливовою була родина чоловіка її подруги.

Марк Панський, голова “Пан-груп”, компанії, що займалася розробкою сигналізацій та новітніх систем відеоспостережень, та нещодавно вийшла на європейський ринок, відкривши філіали в Польші та Чехії. Не помічений у скандалах чи порушеннях закону. Та і в цілому доволі порядна людина.

Рідкість для його кола, як і його родина.

Навіть дивно, що ті не скористалися своїм впливом, аби придушити Орлова після того, що той зробив. Та я припускав, що вони могли і просто не знати таких подробиць.

Врешті, Орлов зробив усе, щоб “зам’яти” ту ситуацію, як, підозрюю, робив і до, і після того. Навряд Міла була єдиною, з ким він вчинив подібним чином.

З його впливом і грошима закрити рота жертвам та їхнім родинам було нескладно. Когось можна купити, когось, як Мілу, залякати. Головне те, що це розв’язувало Орлову руки, і дозволяло робити все, що тому заманеться. Тобто усілякі огидні речі.

На жаль, без заяв від потерпілих ніхто не міг притягнути його до відповідальності за цією статтею. Та, на щастя, зазвичай такі, як він, не обмежувалися одним гріхом.

І ось тут на сцені опиняюся я.

Дивно, але мені навіть не довелося довго вмовляти керівництво, аби справу Орлова, підозрюваного в фінансових махінаціях, передали мені.

Та, на жаль, місяці роботи завели мене у глухий кут.

Звісно, у безневинність Орлова я не вірив. І навіть не тому, що ненавидів цього покидька ледь не сильніше за власного батька. Просто дещо не збігалося.

Він або той, на кого він поклав це завдання, дуже старанно і майстерно підчищав сліди, та все ж нещодавно мені вдалося дещо дізнатися. А саме — те, що останнім часом Орлов підозріло зацікавився предметами мистецтва.

Можна було б подумати, що в цьому немає нічого дивного. Врешті, пихаті багатії вже багато років витрачають величезні гроші на подібні речі, аби підкреслити свої статки. Але ні. Він не збирав їх в себе вдома, мов маньяк — дрібнички з тіл власних жертв. Він зайнявся благодійністю.

А останнє, як на мене, річ, не притаманна покидькам, що гвалтують дівчат.

Проте це було чудовим прикриттям для того, щоб відмивати купу брудних грошей.

І ось в це вже я міг повірити.

Тож… Так, визнаю. Моє замовлення було пов’язане не лише з інтересом до Діани.

Отримавши репліку однієї з найдорожчих сучасних картин, я збирався підібратися до Орлова. Хоч робота під прикриттям — не зовсім мій профіль, я не міг довірити її нікому іншому.

Щоправда, не всі мої ідеї подобалися керівництву.

— Послухай… — Мирон втомлено потер скроні.

Ми сиділи в його кабінеті вже близько години, обговорюючи те, що я збирався робити, і на його обличчі буквально було написано “НІ”. Великими жирними літерами.

Він був керуючим мого відділу, тобто моїм босом. І за сумісництвом тим, кому я завдячував цією роботою. Лише завдяки йому я зараз був тут, а не відбував покарання за усе те, що наробив, намагаючись врятувати сім’ю з боргової ями.

Вперше ми зустрілися трохи більше року тому, на моєму допиті.

Тоді я сидів в кімнаті з дзеркалом, у наручниках, і, якщо чесно, не мав ілюзій з приводу того, що на мене чекало. Я знав що зробив. І знав, що слідчі мають усі необхідні докази, аби я поніс покарання. Тож я не збирався відпиратися. Навіть не нервував. Лише… Трохи шкодував про те, що це засмутить мою сестру та матір. Вони й без того настраждалися через батька.

Словом, сидячи на твердому стулі, я був готовий підписати зізнання. А тоді познайомився з Мироном.

Він зайшов до кімнати для допиту, оглянув її, тоді сів навпроти мене, і, після змістовної бесіди, запропонував мені вихід, на який я і не міг сподіватися.

В якомусь сенсі, мабуть, він був моїм єдиним другом.

— Я розумію, ніхто не хоче бачити ту сволоту за гратами так сильно, як ти. Проте ми не можемо відправити тебе туди. Ти — штатний хакер, а не навчений агент. Твоє місце біля ноутбуку. Я можу прикрити твоє свавільне рішення залучити до справи ту художницю, за умови, що вона не знатиме деталей, але більше не роби дурниць. Нехай цим займуться професіонали. В іншому випадку я не матиму іншого виходу, крім як відсторонити тебе від цієї справи. Ти мене почув?

Уважний, чіпкий погляд Мирона втупився в мене, вимагаючи відповіді.

Він чудово вмів читати людей, тож, певно, розумів, що я думаю про все це. Та насправді я не мав вибору.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍