Софія Малинська - День всіх знервованих, Софія Малинська

РОЗДІЛ 2.2

Вимоги дівчини були розумними та добре поміркованими. Якби моя сестра опинилася на її місці, я б хотів, аби вона міркувала так само.

— Мене влаштовують ваші вимоги, — врешті вимовив я, — Пропоную зустрітися знову, тільки цього разу з юристом, аби скласти, підписати та офіційно затвердити договір. Коли вам буде зручно?

Вона ковтнула, на мить видавши власну розгубленість, а тоді опанувала себе і спитала:

— Як щодо завтра?

 

Після закінчення нашої зустрічі, я не став її проводжати. Не тому, що не хотів. Просто знав, що вона не погодиться. Відчував, що вона не з тих, хто легко довіряє людям, і не хотів давати зайвий привід підозрювати мене у чомусь такому, що змусило б її передумати.

А тоді я сів в машину і поїхав додому.

Часи, коли ми з сестрою та матір’ю жили утрьох, і майже всі наші гроші йшли на покриття боргів, котрі мій нікчемний батько залишив нам після своєї смерті, вже минули. Ми могли більше не боятися, що на нашому порозі з’являться колектори, або що суд забере в нас будинок. Тож я зміг дозволити собі окреме житло. Порожнє. Тихе.

Місце, де моя робота не матиме свідків і не викликатиме зайвих питань.

Мати та Міла не знали чим я заробляю на наше існування. Вони гадки не мали на що я пішов, аби дістати гроші, котрі врятували нас від тих людей. І волів, аби усе лишалось так, як є.

Ні, це не було чимось мерзенним, пов’язаним з убивствами чи забороненими речовинами. На таке я ні за що б не пішов, та… Однаково лишалося не цілком законним.

Починав я як простий розробник.

Ще в школі мене цікавила математика та програмування. Я завжди почувався комфортно у всьому, що було пов’язане з числами та обчисленнями. Мені подобалося, що, на відміну від інших предметів, там все було… Структурованим. Логічним.

Тож, коли постав вибір професії, та необхідність врятувати мою сім’ю від наслідків батькової ігрової залежності, я не те, щоб дуже довго розмірковував.

Пробитися в гарну компанію з належною заробітною платою було складно, проте реально. І на якийсь час це нас врятувало… Поки ті, кому мій батько завинив велику купу грошей, не захотіли додаткові відсотки.

А тоді, коли я не зміг дістати запрошену суму…

Що ж, цей день складно забути.

Коли з тебе при сестрі та матері вибивають усе лайно, а тоді, ледь притомного, ставлять перед умовами, котрі ти не можеш не прийняти, це, знаєте, карбується в пам’яті.

Як можна здогадатися, вони вирішили, що, як я не можу з ними розплатитися, то відпрацюю. Якщо, звісно, не хочу, аби мама чи Міла постраждали.

Я мав зламати для них один акаунт. Для початку. Такого самого покидька, як мій батько. Того, хто заборгував чимало грошей, і втік, полишивши сплату боргів на власну матір, що, звісно, була не взмозі їх сплатити.

Це було… Легше, ніж мало б бути. Якщо чесно, я навіть отримав задоволення від думки про те, що можу покарати бодай цього засранця, якщо вже мій батько так невчасно відійшов.

Я нарешті міг помститися. Випустити на волю ту злість на батька, що їла мене увесь цей час. І мене навіть не хвилювало що буде далі з цим боржником після того, як я його знайду. Врешті, доля хворої старої матері його не хвилювала.

Так я перекваліфікувався з простого розробника на хакера.

За одним завданням я отримав наступне, а тоді увійшов в кураж. Це перетворилося на гру. На рівняння, які я мав розв’язати. На числа замість людських життів.

Також із кожним виконаним завданням борг мого батька відчутно зменшувався, а тоді взагалі зник, і я почав цим заробляти. Добре заробляти. І, мабуть, я так ніколи б не зупинився, якби це не торкнулося дівчини, трохи старшої за мою сестру.

Вони навіть зовні були схожі: таке ж неслухняне світле волосся, блакитні очі, маленький ніс…

Побачивши її фотографію, я ніби прокинувся. Я не міг допустити, аби вона постраждала. Я мусив втрутитися. Виправити усе.

І я втрутився. Почав рити під своїх замовників та шукати вихід. Ризикнув усім, зливши компромат на Вельських та нашого посередника. Навіть сів на чортів літак і полетів закордон, аби дати декому підказку.

Звісно, цим я підставив себе. Було б наївно вірити, що, заарештувавши Вельських, представники держслужби не вийдуть на мене.

Я був готовий до всього. Ну, майже.

В мене були деякі заощадження, тож за матір та Мілу я не хвилювався. Навіть якби на мене чекало покарання, я знав, що з ними усе буде добре.

Та замість цього мені запропонували вихід. Працювати на державу. Шукати компромат на злочинців. Терористів. Хабарників та іншу мерзоту.

З меншою заробітною платою, звісно, і певними обмеженнями, та… Я міг залишитися на волі. Міг допомагати людям. І не думати чи побачу я завтра свою сім’ю, якщо до мене в двері постукають правоохоронні органи.

І я міг допомогти посадити Орлова. Мусив. Хоча, зізнаюся, я волів би бачити його мертвим, аніж живим та за гратами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍