Решад Нурі Гюнтекін - Чаликушу

— Потім на дереві закричала якась пташка… Гидка товста пташка… Ми злякались і повтікали.

Я вже не могла стримати сльози і, поклавши голову Мішель на груди, гірко заридала… Хтозна, скільки б я проплакала, та, дякувати богу, сестри помітили, що нас немає, й почали гукати.

Мішель крикнула:

— Ідемо… У Чаликушу болить нога… швидше не можна…

— Так, Мішель, це правда… Я таки через це плачу… Хоча можна йти і швидше.

А вночі, коли вже всі спали, я плакала ще дужче. Тільки вже не тому, щоб грати роль, а з гніву на себе. Хай я вигадала якісь любощі, щоб мені не приліпили це gourde. Але хіба немає на світі більше людей, окрім кузена. Чому я вхопилася за нього, коли він мені най-ненависніший у світі? Я заприсяглася собі завтра вранці, ледь прокинуся, одвести Мішель за руку в куточок і сказати, що вчора я все вибрехала.

Але дивно — уранці я прокинулася й відчула, що мій сором наче пропав.

Так я й не наважилася сказати правду моїй Мітель, а вона тепер аж зазирала мені в очі та леліяла мене, мов хворе дитя.

Помалу моя пригода стала відома всім. Мітель, мабуть, розповіла дівчатам це як страшну таємницю, і вони не наважувалися мені щось сказати. Але вони так позирали на мене та посміхалися, що було зрозуміло, як їм хочеться про це порозмовляти. А я пишалася, хоч довелося тимчасово відмовитися від пустування та витівок. Адже всі дивилися на мене як на дорослу, закохану в кузена дівчину. Не гоже ж мені тепер плигати, мов малій дитині.

Та, як кажуть, від долі не втечеш… Увечері, узявши на останній перерві Мішель під руку, я вигадувала їй усе нові й нові пригоди, а в душі моїй прокидалося чортеня і все-таки починало шаленіти.

Якось ми знову пішли на прогулянку за місто, та Мішель чомусь не ходила.

Коли ж ми поверталися додому, Мішель зустріла мене біля воріт, схопила за руку й повела бігом У сад.

— Тут така новина, — сказала вона, — але вона тебе не тільки втішить, а й засмутить.

Я не знала, що й подумати.

— Сьогодні в пансіон приходив твій білявий кузен.

Я завмерла.

— Звичайно ж, до тебе… Ну чому ти не зосталася вдома!

Я не вірила. Кямран не прийшов би, якби не мав якогось важливого доручення. Мішель, мабуть, помилилася.

Та я не поділилася з нею цими сумнівами, лише сказала:

— Що ж тут дивного, коли юнак приходить до дівчини, з якою любиться.

— Який жаль, що тебе не було, га?..

— Звичайно.

Мішель погладила мене по щоці й сказала:

— Якщо любить, то прийде…

— Я теж так думаю.

А після вечері sœur Matild викликала мене й подала дві барвисті, перехоплені сріблястою ниткою, коробки цукерок.

— Це приніс твій кузен.

Я не любила сестри Матільди, та цього разу ледве стрималася, щоб не кинутися їй на шию й не поцілувати в обидві щоки.

Отже, Мішель не помилилася. Кямран справді приходив. Якщо серед дівчат ще були такі, хто мав сумнів щодо моїх пригод, то тепер, побачивши ці цукерки, змушені будуть подумати інакше. Як добре!..

В одній коробці були різнокольорові цукерки з лікером, а в другій — шоколад в золотистих папірцях. Якби це сталося півроку тому, я не показала б їх навіть найближчим подружкам. Але цього вечора ми сиділи в класі й готували домашні завдання, а коробки так і ходили по руках. Кожна брала одну, дві, а хто й три цукерки — кому скільки совість дозволяла.

Деякі дівчата здалеку кидали на мене багатозначні погляди, а я ж, буцімто ніяковіючи, одверталася вбік і усміхалася. Як чудово!

Мішель, повертаючи мені коробки, в яких, на жаль, уже виднілося позолочене денце, пошепки сказала:

— Феріде, уяви собі, що їх тобі подарували з нагоди заручин.

Я поглянула на цукерки. Так, дорогою ціною заплатила я за свої вигадки, та що вдієш.

Минуло три дні. Я готувала до екзаменів кольорову географічну карту. Я не любила мати справу з фарбами. Невміло брала я то одну фарбу, то другу й геть заялозила собі руки й губи.

І ось у такий час заходить донька сторожа й каже, що в передпокої на мене чекає кузен. Я не знала, що робити, й, глянувши довкола, розгублено зиркнула на вчительку.

— Феріде, — промовила та, — карта хай полежить, а ти вийди до гостя…

Карту я, звичайно, покину, але як мені вийти до того гостя з таким обличчям?

Моя подружка, з якою я сиділа, дістала з кишені маленьке дзеркальце й весело подала мені. На мене було страшно дивитися, особливо на рот. На уроках я звикла жувати ручку, отож тепер тицяла собі в рот пензлика, через що мої губи рябіли і жовтою фарбою, і червоною, та ще й синьою. Я не знала, що робити. Вимити їх водою з милом, а тим більше, витерти хусточкою зараз, звичайно ж, неможливо, тільки дужче заяложуся.

Я на Кямрана не дуже й зважала б, вже перед ним могла б з’явитися, як мені заманулося б. Але ж перед подругами, які, дізнавшись, хто прийшов, вже й так посміхалися, треба було грати закохану дівчину, що вже готується до заручин. А нехай йому всячина! Доведеться грати закохану дівчину!

В коридорі я зазирнула в дзеркало, і в мене стиснулось серце. Якби я була тут сама, то, може, й не пішла б у передпокій. Але тут були чужі люди, хтозна, як сприйняли б вони мою поведінку.

Отже, лишається один вихід. І я штовхнула двері й бурею влетіла в передпокій. Кямран стояв біля вікна. Підійти до нього відразу?

Але тоді доведеться щось робити, наприклад, подати руку, а отже, забруднити біленькі й ніжні руки кузена.

Я знову побачила на столі два пакунки, перехоплені сріблястою ниткою. Я здогадалася, що то мені. У мене не було іншої ради, як перевернути все на сміх, а по-квецяні губи й руки видати за мої звичайні дитячі пустощі. Я ледь підняла подол мого чорного хвартуха і зробила перед пакунками тривалий і пишний реверанс. При цьому я не забула витерти об хвартух ще хоч раз свої пальці. А пославши дарункам кілька поцілунків, трохи витерла пучкою й губи.

Кямран, усміхаючись, підійшов до мене, і я подумала, що треба подякувати:

— Яка надзвичайна уважність, Кямран-бей-ефенді. Звичайно, шоколад і цукерки з лікером — це плата за моє мовчання, але я людина, й мені теж властива совість… Минулого разу ви принесли