Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

— Поліції треба заявляти про себе, — пояснював він. — Нагадувати шпигунам, що влада не спить. Повір мені, Кіті: якщо вже вони так чинять, то недарма!

—Але ж це друзі пана Гірнека, тату!

Батько лише кректав:

—То нехай він буде уважнішим, обираючи собі друзів.

З паном Гірнеком, чия дружина допомогла матері Кіті знайти роботу, він завжди поводився якнайчемніше. Родина Гірнеків була високоповажна, й чимало чарівників користувались їхніми послугами. їхня друкарня й палітурня займали велику земельну ділянку біля самісінького будинку Кіті; в них працювало чимало мешканців передмістя. Попри це все, на багатіїв Гірнеки аж ніяк не скидалися: жили вони у великому, безладно спорудженому й занедбаному будинку трохи збоку від дороги. Поряд був садок, зарослий травою й лавровими кущами. Кіті помалу вивчила як слід усі закутки цього садка — завдяки своїй дружбі з Якубом, наймолодшим сином пана Гірнека.

***

Як на свої літа, Кіті була рослява й щороку підростала дедалі більше. Її струнку постать було важко розгледіти за шкільним жакетиком і широкими штаньми. До того ж вона була дужча, ніж видавалося зовні. Багатьом хлопчакам доводилося шкодувати за кпини на її адресу: Кіті не марнувала слів там, де годилося дати добрячого стусана. Волосся в неї було темно-каштанове, майже чорне, й трохи кучерявилось лише на кінчиках. Кіті стриглася коротше за інших дівчат.

Очі вона мала карі, брови — чорні й густі. На її обличчі завжди можна було прочитати всі-всі думки, а оскільки ці думки мінялися досить-таки стрімко, то брови й вуста теж ворушилися без упину.

— Твоє обличчя ніколи не буває одним і тим самим, — зауважив колись Якуб. — Стривай, це ж комплімент! — поспіхом додав він, помітивши, як Кіті насупилася.

Кілька років вони вчилися в одному класі, намагаючись видобути хоч що-небудь корисне з безладного тягаря знань, яким навантажували дітей простолюду. Тут особливо заохочувались заняття ремеслом, бо в майбутньому цих дітей чекали фабрики, заводи й майстерні. їх навчали гончарської, теслярської, слюсарської справи та основ математики. Викладали тут також креслення, вишивання й куховарство. Тих, хто мав, на зразок Кіті, хист до слова, навчали читання й письма — з умовою, що згодом діти використають ці вміння на посаді, скажімо, секретаря.

Одним з найважливіших предметів була історія: учням щодня розповідали про блискучий розвиток славетної Британської імперії. Уроки історії подобались Кіті: там багато говорилося про магію й далекі країни. Проте вона відчувала, що розповідають їм аж ніяк не все, тому частенько піднімала руку.

— Чого тобі ще, Кіті?

У голосі вчителя лунало роздратування, хоч сам він, зрозуміло, приховував це, як міг.

— Пробачте, сер... чи не могли б ви більше розповісти нам про той уряд, що скинув пан Ґледстон? Ви казали, що тоді в нас уже був парламент. Зараз у нас теж є парламент. Хіба той старий парламент був гірший?

— Кіті, якби ти слухала уважно, то пам'ятала б, що я про це вже розповідав! Старий парламент був не гірший, а просто слабший. Там засідав простолюд—такий, як ми з вами, — що не мав жодних магічних сил. Розумієш? Тому нам і дошкуляли сусідні, дужчі країни, а парламент нічого не міг удіяти, щоб покласти цьому край. А найнебезпечнішою країною була тоді... яка? Ану, Якубе, скажи!

— Не знаю, сер...

— Відповідай гучніше, хлопчику, не бурмочи собі під ніс! Тобі, Якубе, сором цього не знати. Звичайно, Священна Римська імперія! Твої предки! Чеський цісар правив майже всією Європою зі свого замку в Празі. Він був такий гладкий, що сидів на золотому троні з залізними коліщатками, й білий віл возив той трон замковими коридорами. А коли цісар бажав вийти надвір, його спускали спеціальним сталевим ліфтом! Він мав великий пташник із папугами і щовечора стріляв одного з них собі до столу... Бачу, діти, як вам це бридко. Отака людина правила тоді Європою, а наш старий парламент був безпорадний! Бо під цісарським началом служило ціле збіговисько чарівників — злих і жадібних, а їхній проводир Ганс Майрінк був навіть упирем. їхні війська... Що тобі ще, Кіті?

— Сер, якщо наш парламент був такий безпорадний, чому ж отой гладкий цісар не загарбав Британію? Адже він міг це зробити! Чому?

— Кіті, я ж не чарівник! Я не можу відповідати на два запитання водночас!.. Прага завжди була ледачкувата. Цісар тільки й знав, що заливатись пивом та обжиратись! Та рано чи пізно — повірте мені! — він звернув би свою лиховісну увагу й на Лондон. На наше щастя, в Лондоні тоді теж було кілька чарівників, і бідолашні немічні міністри часом радилися з ними. Одним з цих чарівників був пан Ґледстон. Він побачив наше скрутне становище — й вирішив завдати удару на випередження. Всі пам’ятаєте, діти, що він зробив? Ану, Сильвестре, скажи!

— Він переконав міністрів віддати йому владу, сер. Одного вечора він прийшов до них і говорив так переконливо, що його негайно обрали прем’єр-міністром.

— Правильно, Сильвестре, молодець! Заробляєш одну зірочку... То була так звана Ніч Великої Ради. Після тривалих суперечок у парламенті Ґледстонова красномовність узяла гору, й міністри одноголосно передали йому верховну владу. Вже наступного року він, щоб захистити нашу країну, виступив у похід проти Праги й скинув цісаря... Що тобі, Ебіґайл?

—А папужок він випустив на волю, сер?

— Звичайно, випустив! Ґледстон був дуже добрий. Розважливий, поміркований у звичках, і щодня, крім неділі, носив одну й ту саму сорочку, а його матуся щонеділі прала її. Після того сила Лондона зросла, а сила Праги занепала. І тоді — як міг би здогадатися Якуб, якби не сидів отак за партою, мов глушман! — саме тоді численні громадяни Чехії, зокрема і його предки, виїхали до Британії. Серед них були й найкращі празькі чарівники: вони допомогли нам створити нашу сучасну державу. А тепер...

— Ви ж казали, сер, що всі чеські чарівники були злі й жадібні!

— А ти як гадаєш, Кіті? Злих чарівників, напевно, всіх винищили! А ці просто помилялися. Зрозуміли свою помилку — і розкаялися... Ось і дзвоник! Пора обідати! Ні, Кіті, годі вже запитань на сьогодні. Ану ж бо, вставаймо, засовуймо стільці під парти й виходьмо! Тихше, тихше, будь ласка!

***

Якуба ці шкільні суперечки часто дратували, та його смутку вистачало ненадовго. Він був жвавий, енергійний хлопчина — худорлявий, чорнявий, зі щирим зухвалим обличчям.