Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

ретельно зберігала у вазочці, що стояла в серванті. Зберігала навіть попри те, що її чоловік неодноразово намагався повикидати цю «макулатуру». Втім, Касима зрозуміти можна: він і досі не вибачив ні Павлусеві, ані Сніжані тієї «розпусти», мимовільним свідком якої він одного разу став.

Сніжані, так…

Невістку Касим обвинувачував навіть більше, ніж синочка! На що Сніжана з веселим сміхом незмінно відповідала загальновідомою народною приказкою: «Хто в хаті всрався? Невістка! Та її ж вдома немає… А ондо чия спідниця висить?!»

Але ж до чого вірно народ усе підмітив! Справді, невістка – чужа кістка, вона завжди в усьому винна… Отож не дослухаючись ні до чиїх порад, Павлусь дарма вивіз її в Канаду разом із собою. Ну то й що з того, що в посольстві Канади це його рішення лише вітали?! Що з того, що цю розпусницю Сніжану він малював на будь-якій своїй картині?! Хоч вершницею на коні, хоч пантерою, хоч папужкою… хоч навіть табуреточкою! Натхнення вона художникові дарувала?! Ага, натхнення!.. Гасати голими по квартирі й підкараулюючи в найнесподіваніших місцях, мазюкати одне одного фарбою – це тепер НАТХНЕННЯМ називається?! Це відверте збочення, ось що воно таке…

Тим не менш, не послухавшись нічиїх умовлянь, цей дурник Павлусь вивіз із собою за океан і цю свою Сніжану. І попервах вони нібито купалися в цілковитому щасті… Як раптом в черговому листі синочок з неприхованим сумом сповістив, що його дружина… завагітніла! І найголовніше, до її «інтересного становища» він аніскільки не причетний. Звісно, Павлусь зреагував на ситуацію так, як і мусив реагувати справжній чоловік, якому дружина «наставила роги»… Та заокеанська Канада – це далеко не Україна, там справедливе виховання чоловіком дружини називається «жорстоким поводженням». І як виявилося, за такі речі там можна під суд потрапити.

Та цим не обмежилося: доки тривав процес – Сніжана народила немовля. А після того, як генетична експертиза довела 99,9-відсоткову ймовірність батьківства Павлуся, справа набула зовсім іншого забарвлення. Тому вирок був показово суворим: повна конфіскація майна на користь постраждалої дружини і десять років в’язниці. А щоб іншим «дикунам» із середовища мігрантів неповадно було не просто руку на дружину піднімати, але навіть в уявній зраді нещасну звинувачувати – справа прогриміла на всю канадійську провінцію Онтаріо…

І от у черговому листі з буцегарні синочок писав матері, що все насправді зовсім не так, як виглядає ззовні. Що в усьому винна ця клята Сніжана, яка потайки сплуталася із спритним хитрющим канадійцем на ім’я Альфонс Боньє. Що він не тільки винайняв дуже вправного адвоката, але й підкупив лікарів, які підробили результати експертизи. Отож Сніжана не тільки народила дитину від того містера Боньє, але до того ж розлучилася з Павлусем через суд та повернула собі дівоче прізвище – Передрій. А головне – заволоділа картинами, які Павлусь вивіз в еміграцію, а також встиг намалювати, вже живучи в Канаді. Маючи зв’язки у мистецькому середовищі, містер Боньє продав конфісковані полотна «геніального українського художника Турсунова» за кругленьку суму, яку розділив навпіл із Сніжаною. І тепер обидва живуть на втіху собі, тоді як нещасний Павлусь горює за ґратами у виправній тюрмі Кінгстон…

Усе це Лідія Онисимівна прочитала у витягнутому вранці з поштової скриньки листі по дорозі на сьогоднішні змагання. Природно, тепер нещасна мати не знаходила собі місця, не знаючи, що ж робити, як допомогти синочку, який втрапив у це лихо?! Адже вона тут, у Києві, а її любий (хоча й нерозумний) Павлусь там – у канадійській в’язниці… І яке їй діло до поразки її вихованців на сьогоднішніх змаганнях?! Сьогодні програли – завтра, навпаки, виграють. А її синочок, зраджений дружиною, обдурений самим життям, сидить у тюрмі. То що ж їй тепер робити?! От що?..

ЩО?

Приватний будинок по вул. Озерній, Миргород, серпень 2003 року

– Ні, Василісо, до кінця ти мене все ж не розумієш!

– Чому?!

– Бо ти баба, а не мужик. Вибачай за такі слова, але ж воно так і є…

– Ти хочеш сказати, що між ніг у нас різне?..

– Ох-х-х, Василісо, Василісо!..

Розхлюпавши частину горілки на стіл, майор багатоетажно вибатькувався, все ж таки наповнив свій келих, одним точним рухом вилив його вміст собі в горлянку, не закушуючи, знов вибатькувався і пояснив:

– Не в тім річ, що там поміж ніг, а в тім, що за плечима! Дожив би до сьогодні Едуард Рустамович – він би мене зрозумів, бо він був справжнім мужиком! Солдатом, який пройшов і вогонь, і воду, який власноруч ворогів убивав, Батьківщину захищаючи.

– Так я ж!..

– А ти його дружина. Удовиця тобто, вибачай… Ти на фронті не була, ворогів не знищувала. Твоє діло баб’яче… ой, бр-р-р!.. Відставити – бабське твоє діло, Василісо, от в чім біда!.. І що ж ти мені порадити можеш у моїй ситуації, скажи на милість?! Ти ж бачиш, що у нас із авіацією робиться!..

– Та бачу, Гордію, бачу…

– «Ба-а-ачу-у-у… ба-а-ачу-у-у…», – змавпував її майор і п’яно всміхнувся. – Нічого ти не бачиш, хоч ти і хороша баба! От як мені жити після всього цього?! Як, Василісо?.. Спочатку наші тупі хохли грохнули над Чорним морем той москальський Ту-154[112], жидами напханий. Ти мене знаєш, Василісо, я не антисеміт і не націоналюга тим паче – але що маємо, те маємо, як казав товариш Чорномирдін… До того ж ми сам на сам, ніяка стороння сука нас не почує, отож кажу, як воно є.

– Та кажи вже, кажи, – відмахнулася вона.

– Отож я й кажу! Спочатку через цей москальський Ту-154 скільки неприємностей було, а торік Скнилівська катастрофа ще більше ситуацію зіпсувала! Потім «Точка-У» ракетою пульнула в житловий будинок. А на додачу якийсь ідіот з Укроборонпрому «Кольчуги» продав кому не слід, а винуватий хто?! Президент Кучма, а через нього – вся Україна! Тупі хохли-торгаші, які воювати не вміють, отож самі ж розпродають свою армію наліво й направо!.. І що ж тепер?! Що-о-о, я тебе питаю?!

Майор щосили хряцнув кулаком по столу.

– У нас же всі польоти скасували, всі навчання! Навчайтеся, на землі сидячи, – от що нам кажуть, а як?! Як навчити пілота, у повітря не злітаючи. На тренажерах?! О-о-о, так, багато на тренажерах навчишся!.. І так скрізь – який рід військ не візьми. Всім нам, воякам, кажуть: «Україна вже майже дванадцять років без кількох днів є незалежною, і нас за цей час ніхто не завоював. Значить, нікому ми нах** не потрібні! Отож сидіть собі на дупах, проводьте