Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

втілення в життя, пан де Шарлюс куди більше, ніж дук, кохав матір, кохав дружину і навіть по багатьох літах, коли йому про неї згадували, на очах у нього бриніли сльози, хоча й дешеві, подібні до випотів гладуна, чиє чоло повсякчас зрошується потом. Різниця лише та, що гладунові кажуть: «Вам, мабуть, гаряче», тоді як ми вдаємо, що чужих сліз не бачимо. «Ми» — це світське товариство; бо простий люд сльози вражають більше, аніж кров. Пан де Шарлюс і досі оплакував померлу дружину, але зі звички сидіти на двох стільцях вважав, що має право жити таким життям, яке розминалося з його жалобою. Барон докотився до такої безчільности, що по жінчиній смерті давав зрозуміти, ніби на похороні він устиг спитати церковного служки, як того звати і де він мешкає. І це схоже на правду.

По закінченні сонати я набрався сміливости і попросив зіграти Франка, але маркізі де Камбремер це завдало такого болю, що я не став наполягати. «Вам це може не сподобатися», — сказала вона мені. Натомість вона попрохала зіграти «Свята» Дебюссі й щойно тільки пролунала перша нота, згукнула: «Гарно!» Морель з’ясував, що знає лиш перші такти, і щоб погалабурдити, а не ману пускати, вчистив марш Мейєрбера. На лихо, майже без переходу і без оголошення, і всі вірили, що він ще грає Дебюссі, і знай гукали: «Гарно!» Коли Морель ознаймив, що це не творець «Пелеаса», а «Роберта-Диявола», аудиторія зніяковіла. Лишень маркіза де Камбремер не відчула ніякої ніяковости, бо саме розгорнула зошит Скарлатті та й накинулася на нього з хапливою жадібністю. «О, візьміть і зіграйте оце, це божественно!» — скрикувала вона. А тим часом вона схопила — так гарячково, так нетерпляче — не що, як твір довго погорджуваного, а нині хваленого на всі заставки композитора, — одну з тих клятих п’єсок, що не дають вам спати, бо безжальна учениця без кінця-краю розучує її у вас над головою. Але Морелеві вже набридла музика, йому хотілося різатися в карти — от пан де Шарлюс, охочий покартярити й собі, і запропонував віста. «Він заявив Принципалові, що він принц, — звернувся до пані Вердюрен Скі, — але це брехня, він із простих буржуа, з родини якихось поганеньких архітекторів». «Хочу знати, що ви казали про Мецената. Мене це, аби ви знали, дуже цікавить!» — звернувшись до Брішо, повторила пані Вердюрен лише з ввічливосте, але Брішо зрадів. Щоб подотепувати перед Принципалкою, а заодно, може, й переді мною, він мовив так: «Щиро кажучи, пані, Меценат цікавить мене надто тому, що він перший преславний апостол того хінського бога, який налічує нині у Франції більше визнавців, ніж Брама, ніж сам Христос, він апостол всесилого бога Маю-Вас-Десь». Пані Вердюрен не задовольнилася, як завжди в таких випадках, тим, що брала голову в руки. Вона зненацька, ніби комаха, так звана обиденка, вгороджувалася у княгиню Щербатову; якщо княгиня була недалеко, Принципалка хапала її, впиналася в неї пазурами й ховала голову в неї під пахвою, як дитина під час гри в хованки. Коли вона чаїлася за цим заступницьким параваном, усім здавалося, ніби вона сміється до сліз, а вона могла ні про що не думати — так ревні молільники вдаються до мудрої обачности: затуляють обличчя долонями. Пані Вердюрен наслідувала їх, слухаючи Бетховенські квартети, мовляв, хай усі бачать, що для неї це як у церкві правиться, і водночас, щоб ніхто не помітив, що вона спить. «Я говорю цілком поважно, пані, — провадив Брішо. — По-моєму, в наш час розплодилося забагато люду, який тільки сидить і споглядає свій пуп, мов який центр Усесвіту. Теоретично мені нема чого закинути якійсь там нірвані, яка намагається розчинити нас у великому Всьому (причому це Все, як Мюнхен чи Оксфорд, куди ближче до Парижа, ніж Аньєр чи Буа-Кольомб), але і щирому французові, і щирому європейцеві не по-чеськи те, що, коли японці, може, вже стоять під мурами нашої Візантії, соціалістичні антимілітаристи знай собі сперечаються про переваги верлібру». Пані Вердюрен визнала, що вже час пустити наболіле рамено княгинине, але, звільнившись від свого запинала, таки прикинулася, ніби втирає сльози й ловить ротом повітря. Одначе Брешо хотів, щоб і я пригостився за весільним столом: виснувавши на обороні дисертацій (де вмів, як ніхто, головувати), що молоді подобається, коли на неї гримають, приписуючи їй особливу вагу й даючи їй нагоду прикласти до гнівливця епітет назадника, він сказав, блимнувши на мене очима, як промовець непомітно для інших зизує на обличчя слухача, чиє ім’я він оце щойно навів: «Я б не хотів блюзнити богам, яким поклоняється молодь. Я б не хотів, щоб мене таврували єретиком і боговідступником у капличці маллармістів, де наш новий приятель, як усі його ровесники, правив, мабуть, езотеричні обідні, принаймні міністрантом, я б не хотів, щоб мене мали за ледащо чи розенкройцера. Але, сказати по щирості, нам увірилися інтелігенти, які закохані у Штуку з великої літери і які, коли від Золя вже не хмеліють, впорскують собі Верлена. Побожно шануючи Бодлера, вони пошилися в етеромани, вони вже нездольні на подвиг, якого рано чи пізно зажадає від них батьківщина, вони вже наркозувалися під впливом гострого літературного неврозу, в задушливій, збудливій, важкій від нездорових міазмів атмосфері символізму куріїв опію». Я не міг присилувати себе вдати на своєму обличчі бодай млявий захват перед цією абракадаброю, яка лилася з уст Брішо, і, повернувшись до Скі, спробував переконати його, що він геть помиляється щодо того, з якої родини пан де Шарлюс; Скі відповів, що відповідає за свої слова, і додав, що я сам йому казав, ніби справжнє ім’я баронове — Ґанден, Ле Ґанден. «Я вам казав, — заперечив я, — що маркіза де Камбремер — сестра інженера Леграндена. Про пана де Шарлюса я з вами ніколи не розмовляв. Пан де Шарлюс і маркіза де Камбремер такі самі родичі, як Великий Конде і Расін». — «Ага, он воно що!» — недбало кинув Скі, навіть не перепрошуючи за свій промах, як не перепросив він кілька годин тому, коли супутники з його провини мало не спізнилися на потяг. «Чи ви довго думаєте пробути тут на узмор’ї?» — спитала у пана де Шарлюса пані Вердюрен — вона вже відчула в ньому «вірного» і тепер тремтіла на думку, що він надто рано від’їде до Парижа. «Ой леле, хіба можна загадувати наперед? — промовив пан де Шарлюс, розтягуючи слова