Микола Олександрович Бакума - Золотий маг. Книга 1. Зерно

— Ну, тепер тільки так. Нехай спробує знову подати мені те, що подавав раніше, — директор із задоволенням випив кави, з’їв торт та вдоволений відкинувся у кріслі.

Настала пауза. Хеган насолоджувався з’їденим і випитим, аж раптом Нік, щоб якось заповнити паузу, вирішив запитати про те, що його мучило кілька останніх днів.

— Магістре Хегане, скажіть, що вирішила Рада з приводу того повідомлення, яке я їм передав? Чи є причини для того, щоб збулися пророцтва Гуру?

— Знаєш, Ніку, Рада прийшла до думки, що ніяких передумов для великої війни зараз немає. Особливо з Темними. Вже багато років як ми мирно живемо зі своїми сусідами. Звичайно, трапляються непорозуміння, сутички, іноді навіть невеликі битви, але то скоріше не від злого наміру правителів, а від невгамовної дурості і зухвалості місцевих баронів та лицарів. Я вже настільки старий, що ще застав епоху великих битв і потрясінь. Ті страждання та смерті дуже сильно в’їлися в пам’ять народів. Зараз ніхто не хоче знову воювати. Я говорив з Магістром Дорінгом, це королівський маг, він дуже скептично до цього поставився, але обіцяв передати цю інформацію королю.

— Зрозуміло. Ну, тоді мені трохи легше. А то виходить, що приніс погану звістку. А з іншого боку, тепер поспішати не потрібно. Спокійно буду вчитися.

— Навіть не сподівайся. Ти не дав мені договорити. Я надто добре знаю Ліну. Просто так вона б не наважилася відкритися нам. Багато магів були щасливі, що її не стало. Особливо Лисиці. Вона мала такий вплив і владу, що повинна була стати Главою Дому, але у декого були інші плани. Більшості подобалося мирне життя, що настало, а Ліна ще тоді попереджала, що не треба магам розслаблятися, що прийдуть ще злі часи. А коли навколо мир і злагода, життя налагоджується, маги стають багатими і впливовими, ну кому захочеться слухати слова про війну. Ось так з часом вона стала вигнанцем. Тільки клан Драконів їй вірив. А потім вона просто взяла і зникла. Багатьох це тільки порадувало, і вже через пару років про неї всі забули. Думали, що вона померла в далеких краях. Аж надто вона любила подорожувати. Коли минули десятиліття, всі в цьому тільки переконалися. А тут ти з таким посланням. Я до чого це все згадую. Ліна давно говорила про таку ймовірність, а я схильний їй довіряти. І нехай я вже мало що вирішую в нашому магічному світі… Так-так. Незважаючи на мою посаду. Але вже, повір мені, якщо Ліна щось просить, то я розіб’юся, але виконаю. Тому думаю, ти не зрадієш, коли побачиш свій розклад занять.

— Хто б сумнівався. Відчував, що не треба було погоджуватися на цю авантюру, — вкотре поскаржився на свою долю учень.

— Гаразд, молодь, мені вже час іти. Вибачте, що я вам завадив. Але аж надто смачно пахло. Ніку, тебе ж попереджали, що учні не можуть приходити в башту, але якщо хтось вас побачить, то скажете, що я дозволив. Я не проти іноді знаходити вас тут за чашкою кави, мені, старому, розвага, та й, може, пригостите коли-небудь, — підморгнув їм Хеган і пішов у темряву.

— Ось тобі приклад, як мало треба людям для щастя. Тому тепер мені можна законно приходити сюди та насолоджуватися краєвидами, — сказав Нік. — Сподіваюся, що ти будеш мені складати компанію.

— Подивимося, — загадково відповіла Квіта.

— Ех, даремно я про Ліну згадав. Такий приємний вечір зіпсував.

— Нічого не зіпсував. Я дуже добре провела вечір. Давно мені не було так затишно, — сказала магеса.

— Це згода на наступне побачення? — підхопив її настрій Нік.

— Ніяке це не побачення. Просто посиділи поговорили, — спалахнула дівчина.

— Ага. Думаю, що Хеган не повірить в таку версію. Ти чула, що він мені пообіцяв багато занять. Тому на довгі залицяння у мене не буде ні сил, ні часу.

— Слабак, — парирувала Квіта, намагаючись задіти його.

— Не слабак, а ледар. Зазвичай більшість чоловіків мого віку вже з сім’ями або коханками. Тому напружуватися їм не доводиться. Ось і лінуються.

— Тоді навіть не сподівайся на нове побачення. Ледар! — Квіта з викликом подивилася йому прямо в очі.

Нік відповів поглядом і потонув у її небесно-блакитних очах. Обійняв і поцілував у губи. Вона кілька секунд, для пристойності, пручалася, але потім пристрасно відповіла на поцілунок. Цей вибух тривав нескінченно довго і солодко. Задихаючись, вони відірвалися одне від одного, щоб віддихатися.

— Не смій більше такого робити, — обурилася Квіта, злякавшись своїх почуттів.

— А то що? Накажеш мене? Ти ж знаєш, мені марно щось забороняти, — з викликом відповів він.

— Ніку, ну будь ласка. Я не готова до таких відносин. Тим більше що ти учень. Хоча б не поспішай. Дай мені час, — попрохала дівчина.

— Добре. Нехай буде так, як ти хочеш.

— Дякую, — тихо сказала Квіта. Вона дійсно була розгублена і трохи перелякана.

— Але це не означає, що я не буду тебе діставати і підколювати, — погодився Нік. — Я без цього не можу. А потім лінь мене здолає і буду я вже не за тобою бігати, а за молодими дівчатами ученицями.

— Навіть не думай, — знову попалася на провокацію Квіта. — Невелику порцію води на голову я можу тобі будь-коли організувати, щоб охолов.

— Ох, ці жінки… Самі не беруть і іншим не дають. Можна хоч теплу водичку в наступний раз? — розсміявся він.

— Вже пізно. Давай