Кассандра Клер - Місто кісток

Годж тричі швидко крутнув перснем. Спочатку нічого не сталося, а потім скрипнули двері: хтось зайшов у бібліотеку. Клері мимоволі повернулась. Повітря біля Годжа мінилося, як вода в променях сонця, якщо дивитися на неї здалеку. Блискуча стіна розійшлася, як завіса, і поряд із Годжем, наче з повітря, з’явився кремезний чоловік.

– Старкветере, – промовив він, – Чаша в тебе?

Годж мовчки підняв у руках Чашу. Здавалося, він позбувся волі: чи то через страх, чи через захоплення. Клері завжди вважала Годжа високим, але тепер він згорбився і став нижчим.

– Мій пане Валентине, я не чекав на вас так швидко.

Валентин. Він уже не нагадував вродливого юнака зі світлини, але очі залишилися чорними. Клері не очікувала побачити обличчя стриманої, закритої людини. Це було обличчя священика з сумними очима. На тлі чорного костюма яскраво світилися білі шрами на зап’ясті – ознаки багаторічного використання стила.

– Я попереджав, що з’явлюся через портал, – Клері вже десь чула цей звучний голос. Дивно. – Ти сумнівався в моїх словах?

– Просто я думав, що ви пришлете Блеквелла або Пенґборна.

– Пришлю їх забрати Чашу? Я не дурний? Не варто зайвий раз їх спокушати, – Валентин простягнув руку, і на його пальці блиснув такий самісінький перстень, як і у Джейса. – Віддай Чашу.

Але Годж швидко забрав руку.

– Спочатку виконайте обіцянку.

– Спочатку? Ти не довіряєш мені, Старкветере? – Валентин саркастично посміхнувся. – Гаразд, угода є угода. Твоє прохання трохи мене здивувало: виявляється, ти втомився просто спостерігати за життям інших. Хоча на поле бою ти теж не рвався.

– Ви не уявляєте, як це – жити в постійному страху, – Годж важко дихав. – Весь час боятися…

– Так, не уявляю, – сумно вимовив Валентин, дивлячись на співрозмовника з жалем і зневагою. – Якщо ти не збирався віддавати Чашу, навіщо ж викликав мене?

Обличчя Годжа спотворилося.

– Нелегко зраджувати свої переконання і тих, хто тобі довіряє.

– Ти про Лайтвудів чи про їхніх дітей?

– І про тих, і про інших.

– Лайтвуди… – Валентин простягнув руку до мідного глобуса, що стояв на письмовому столі: довгі пальці намацували рельєфні контури континентів і морів. – Хіба ти їм чимось зобов’язаний? Вас мали би покарати однаково. Якби не зв’язки у Конклаві, Лайтвуди не уникли б прокляття. А так ніхто не обмежив Лайтвудам свободи пересування, вони спокійно ходять під сонцем, як звичайні люди. Їм не заборонено приїжджати додому. – Валентин навмисно виділив останнє слово. Його палець зупинився на глобусі. Клері знала, що там знаходився Ідрис.

Годж поспіхом відвів очі.

– На місці Лайтвудів так вчинив би кожен.

– Ти б так не вчинив. І я б так не вчинив. Підставити друга, щоб він страждав замість мене? Найгіркіше думати, Старкветере, як легко вони звалили цю ношу на твої плечі…

– Діти ні в чому не винні. Вони нічого не зробили…

– Не знав, що ти любиш дітей, Старкветере… – Валентина явно бавила ситуація.

З грудей Годжа виривалося хрипіння.

– Джейс…

– Нічого не кажи про Джейса, – уперше в голосі Валентина вчулася злість. Він глянув на нерухомого Джейса: – Чому він весь у крові?

Годж із такою силою притискав Чашу до грудей, що кісточки пальців побіліли.

– Це не його кров. Він зараз непритомний, але не поранений.

На губах Валентина заграла задоволена усмішка.

– Цікаво, що подумає про тебе Джейс, коли прокинеться? Зраджувати важко, а зраджувати дитину – вдвічі важче.

– Ви ж не зашкодите йому? – прошепотів Годж. – Ви поклялися, що не заподієте йому шкоди.

– Нічого подібного, – Валентин ступив до Годжа; той позадкував, немов маленький загнаний в кут звір. – Припустімо, я зізнаюся, що хочу зашкодити йому… Як би ти вчинив? Став би битися зі мною? Не віддав би Чашу? Навіть якби ти міг убити мене, Конклав все одно не зняв би прокляття. Ти б ховався тут до самої смерті, боячись відчинити вікно. Ти готовий на все, аби повернутися додому, хіба ні?

Клері стало нестерпно дивитися на Годжа.

– Пообіцяйте, що він не постраждає, і я віддам Чашу!

– Ні, – м’яко сказав Валентин. – Ти віддаси її хай там що.

Годж заплющив очі. На мить його обличчя зробилося схожим на обличчя ангелів, які тримають письмовий стіл, – сповнене скорботи і муки від тяжкого тягаря. Потім він вилаявся собі під ніс і тремтячою, як лист на вітрі, рукою простягнув Чашу.

– Дякую, – мовив Валентин, задумливо крутячи в руках Чашу. – Здається, ти її трохи пом’яв.

Годж посірів і мовчав. Валентин схилився над Джейсом і легко підняв юнака на руки. Клері бачила,