Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

— За кілька днів, коли я не боятимусь лишити Ханну бодай на декілька годин, ми підемо в одне місце, де ти зможеш потренуватись зазирати за завіси, не боячись, що хтось побачить. І навчитись робити це непомітно.

Всевлад потягнувся і, діставши з кошика одну з булочок, надкусив.

Я взяла з нього приклад.

— А ще з нами точно піде Златодара. Якщо ти зробиш щось магічне, має бути поряд хтось, хто в цьому розбирається більше за мене. Та ще Либідь або Вишена — на твій вибір. Треба буде, щоб хтось постояв на чатах. Ми поїдемо до закинутого місця, та... мало що. А в мене, попри багато талантів, всього лиш два ока.

— Було б гірше, якби в тебе їх було більше. А чому не Тигран?

— Бо з них трьох він найбільш вправний.

— І ти хочеш, щоб він залишився з Ханною.

— Так.

Я кивнула.

— Як скажеш.

Сонячне проміння робило повіки червоними зсередини і, здавалося, ще й гарячими. Чи то, може, в мене знову жар? Я ледь застогнала, піднімаючи руку до очей — минув уже тиждень із дня, як мої м’язи пошматувало стрілами, і ліки робили своє. Я вже могла рухати руками й ногами та вставати. Робила кілька кроків. Швидко втомлювалась.

Але — відновлювалась.

Провела рукою по обличчю і таки розліпила гарячі повіки. Першим, що побачила, було яскраве світло, котре линуло з вікна і засліплювало мене, як новонароджене кошеня. Схоже, я проспала до полудня.

Другим побаченим виявилась темна тінь в кутку кімнати. Не така висока й дужа, як Всевладова.

Серце зробило кульбіт від несподіванки. Ще не цілком прокинувшись, я сіпнула рукою, шукаючи свою зброю, та не знайшла її — Всевлад все поставив біля стіни, бо ж я й так не могла б навіть підняти важкий лук, не те що натягнути тятиву. Спогад про це і різкий біль в плечі та грудях, викликаний рухом, змусили серце тьохнути вдруге. В голову вдарила гаряча хвиля. Незвично для мене сильної, але... зараз я геть слабка.

— Ханно, не лякайся. Це я, Карма. Пам’ятаєш? Ми зустрічалися колись, дуже-дуже давно. Я — Всевладова старша сестра.

Тінь підійшла. Я заморгала і розрізнила миле овальне обличчя та коротке світле волосся. Кирпатий носик. Ледь помітні веснянки. Сіро-блакитні очі. В голові виринув невиразний спогад. «Карма... Всевладова сестра... дуже-дуже давно...»

Карма.

Карма.

Карма.

Голова розболілась.

Всевладова старша сестра. Як давно ми були знайомі? Тоді, коли мене, п’ятнадцятирічну, побила до напівпритомності помічниця директорки Сколісу, сука на ім’я Дана, а Карма, асистентка іншого дарвенхардця, дотягла мене до вчителя медицини. Допомогла, навіть знаючи, що за це може бути покарана Маїною — керівничкою Сколісу, тієї школи, в яку я потрапила, будучи ще метейкою.

Скільки років минуло? Сім? Вісім?

Дев’ять.

Жар у голові зник, натомість груди заповнило тепло.

— Так давно, що тоді ще й дарвенхардці дарвенхардцями не були, так? — просипіла я.

— Мабуть, тоді.

— Подай, будь ласка, воду. Вона на столику.

— Я бачу.

Лагідна і водночас сильна рука припідняла мою голову і я відчула біля губ вінце келиха. Зробила кілька ковтків і відчула неймовірної сили полегшення в стиснених болем грудях та прояснення в мізках.

— Дякую.

Карма опустила мою голову назад на подушку.

— Напевне, нечасто доводиться бачити дарвенхардок у нічних сорочках, які не можуть і води взяти, — промовила я. Зір відновився. Я провела по очах рукою, терплячи біль, стираючи сон.

— І таке буває.

Ліжко ледь скрипнуло, коли Карма сіла поряд. Я уважніше поглянула на неї. Так, це вона. Та сама світлокоса дівчина, сестра Всевлада. Волосся — коротше, ніж раніше, вище підборіддя. Але їй навіть пасує. Та ще погляд не такий ясний і світлий, як тоді. І тепер Кармі уже трошки більше тридцяти. Дарвенхардці старіють не так швидко, як інші люди, але... мабуть, вона часто хмурилась. Бо на переніссі залягла зморщечка.

Прохолодна рука лягла на мою. Незвичний вияв ніжності для таких, як ми.

Але я не хотіла її скидати.

— Що ти робиш у Колісії?

— Насправді я тут