Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

— Загинеш, старче!

— Я старий. Хворий. І дуже зморений. Кхе-кхе. Я не боюся ані вас, ані ваших ножів.

Убивці вибігли з кімнати. Зникли настільки ж швидко, як і з’явилися.

Вони не вбили Орі Реувена. Були найманими вбивцями. І в наказах їхніх не було жодної згадки про Орі Реувена.

Орібасій Джанфранко Паоло Реувен, магістр права, провів шість років у різних в’язницях, постійно під допитами все новими слідчими, які розпитували його про різні речі та справи, що часом начебто й не мали жодного сенсу.

Через шість років його звільнили. Тоді він уже був дуже хворий. Скорбут відібрав у нього всі зуби, анемія — волосся, глаукома — зір, а астма — дихання. Пальці на обох руках йому поламали на допитах.

На волі він прожив неповний рік. Помер у храмовому притулку. У бідності. Забутий.

Рукопис книжки «Люди з тіней, чи Історія таємних королівських служб» зник безслідно.

* * *

Небо на сході посвітлішало, над узгір’ями розквітнув блідий ореол, обіцянка скорого ранку.

Біля вогнища вже якийсь час панувала тиша. Пілігрим, ельф і слідопит мовчки дивилися в полум’я, яке помирало.

Тиша панувала над Ельскердегом. Виюче страшидло пішло собі, знудившись даремним виттям. Виюче страшидло мусило нарешті зрозуміти, що троє чоловіків біля вогнища останнім часом бачили занадто багато жахіть, щоб перейматися якимсь страшидлом.

— Якщо ми маємо йти далі разом, — сказав раптом Бореас Мун, дивлячись у рубіновий жар вогнища, — то відкинемо недовіру. Залишімо позаду те, що було. Світ змінився. Попереду нове життя. Щось скінчилося, щось починається. Попереду…

Він обірвав себе, кахикнув. Не звик до таких промов, боявся здатися смішним. Але його випадкові товариші не сміялися. Навіть більше, Бореас відчув чи не доброзичливість, що її вони випромінювали.

— Попереду перевал Ельскердег, — закінчив він уже впевненішим голосом. — А за перевалом — Зерріканія та Гакланд. Попереду далекий і небезпечний шлях. Якщо нам дано пройти його разом… Відкиньмо недовіру. Я — Бореас Мун.

Пілігрим у капелюсі з широкими крисами встав, розпрямляючись усією своєю могутньою постаттю, потиснув простягнену до нього руку. Ельф устав також. Його жахливо знівечене обличчя дивно скривилося.

Потиснувши долоню слідопита, пілігрим та ельф простягнули руки один одному.

— Світ змінився, — сказав пілігрим. — Щось скінчилося. Я… Сігі Реувен.

— Щось починається, — ельф скривив пошрамоване обличчя в чомусь, що беззаперечно мало бути усмішкою. — Я… Вольф Ізенгрім.

Вони потиснули один одному руки, швидко, міцно, майже різко, на мить те було схожим більше на початок битви, ніж на жест примирення. Але тільки на мить.

Поліно вистрелило іскрами, вітаючи те, що сталося, радісним феєрверком.

— Щоб мене дідько взяв, — Бореас Мун широко всміхнувся, — якщо це не початок чудової дружби.

Розділ 11

…яко й інших Вірних, так і Св. Філіппу обмовлено, що, мовляв, до зради королівства дійшла, що до заворушень і заколотів під’юджує, що люд підбурює й заколот готує. Вільмерій, єретик та сектант, що архіжерцем самовільно звався, Св. схопити повелів, до в’язниці темної та суворої кинув і там холодом і голодом катував, волаючи, аби вона гріхи на себе взяла та аби видала, які з них вчинила. І показував Вільмерій Св. Філіппі інструмент мерзенний для муки й погрожував дуже. Св. тоді лише в пику йому плюнула й у содомії звинуватила.

Наказав єретик із неї шати обдерти й голу воловими жилами сікти без милосердя та під нігті тріски забивати. І постійно при тому запитував і закликав, аби від віри своєї й від Богині вона відреклася. Але тільки розсміялася Св. і порадила йому, аби йшов він геть.

Наказав тоді він Св. до катівні тягнути, по всьому тілу залізними острогами та гаками гострими дерти та боки її свічками смалити. Але хоча й катована, Св. у тілі смертному безсмертну терплячість виказувала. Аж кати оті ослабли й з великим страхом відступили, але Вільмерій грізно на них гарикнув та наказав, аби й далі її мучили та руками прикладалися сильніше. Узялися тоді Св. Філіппу залізом розпеченим пекти, члени із суглобів вибивати та перси жіночі кліщами рвати. І в тих-то муках вона, нічого не визнавши, сконала.

А Вільмерія-м’ясника, про що у Св. Отців читай, така кара пізніше спіткала, що воші його та робацтво живого обсіли й морили, аж увесь він зогнив та подох від того. А смердів, наче пес, тож його без погребіння до річки кинути мусили.

Через що Св. Філіппі хвала й корона мученицька, Матері Великій Богині на велику хвалу, а нам наука та пересторога, амінь.

Житіє Св. Філіппи Мучениці з Монс Кальвус[46], писане в старовину писарями мученицькими, у Бревіарії Третогороському сумоване, узяте від багатьох Св. Отців, які у творах своїх її славлять

Летіли вони щодуху, наче шалені, карколомно. Їхали крізь дні, що пульсували весною. Коні несли летючим чвалом, а люди, випростовуючи зігнуті над ріллею шиї й спини, спостерігали за ними, невпевнені, що саме бачили — вершників чи привидів.

Їхали вони крізь ночі, темні й мокрі від теплого дощу, а розбуджені, на теплих постелях усівшись, люди розглядалися, перелякані, переборюючи тиснучий біль, що здіймався в горлі та грудях. Люди підхоплювалися, дослухуючись до гримотіння віконниць, до плачу розбуджених дітей, до виття собак. Притуляли обличчя до пухирів у вікнах, невпевнені, що саме вони бачили — вершників чи привидів.

Еббінґом почали кружляти оповідки про трьох демонів.

* * *

Трійця вершників з’явилася невідомо як, невідомо звідки й невідомо яким дивом, страшенно здивувавши Кульгавця та не даючи йому жодного шансу на втечу. Допомогу також було ніяк звати. Від крайніх будинків містечка каліку віддаляло десь кроків п’ятсот. Навіть якби було ближче, мізерним був шанс, аби хтось із мешканців Ревнощів перейнявся криками про допомогу. Була пора сієсти, що в Ревнощах тривала зазвичай від раннього полудня до раннього вечора. Аристотель Бобек, на прізвисько Кульгавець, місцевий жебрак і філософ, аж надто добре знав, що під час сієсти Ревнощі не реагують ні на що.

Вершників було троє. Дві жінки та чоловік. Чоловік мав біле волосся й носив меч, перекинутий за спину. Одна з жінок, зріла, вдягнена в чорне та біле, мала волосся вороняче, кручене в локони. Молодша, чиє пряме волосся було кольору попелу, мала на лівій щоці паскудний шрам. Сиділа вона на пречудовій вороній кобилі. Кульгавцеві здалося, що колись він уже бачив таку кобилу.

Власне, та