Річард Адамс - Небезпечнi мандри

на нього всією своєю важкою тушею і вхопив зубами за праве вухо. Кучма закричав від болю, засіпався з боку в бік. Побачивши, що зляканий ворог перебуває цілком у його владі, Звіробій відпустив Кучмине вухо й підвівся, щоб упасти й перегризти ворогові шию. Якусь мить він помаячів над безпорадним Кучмою, ніби заповнивши собою весь простір тунелю. Раптом його поранена лапа підломилась, і він змушений був опертися об стінку. Кучма не забарився цим скористатись: завдав двох страшних ударів Звіробоєві по морді, а третій тільки зачепив вуса — Звіробій відскочив. Чути було, як генерал надсадно хекає на купі землі. В Кучми з рани на спині й з напіводірвапого вуха цебеніла кров, але він вирішив стояти на смерть.

Раптом він збагнув, що не лише чує, а й бачить перед собою Звіробоя, його невиразні обриси. Крізь зруйнований дах Сотів сочилось перше несміливе світло дня.

47. НИЗЬКЕ НЕБО

Коли Ліщина тупнув лапою, Кульбаба інстинктивно вискочив із трави. Була б поблизу нора — він би неодмінно в неї шаснув з переляку. За одну щонайкоротшу мить він окинув поглядом подвір’я. І побачив собаку, що вже мчав на нього. Кульбаба крутнувся й побіг до піднятої над землею комори. Але ні, йому не можна ховатися там під підлогою! Собака тоді зупиниться, і господар покличе його назад. Треба було виманити собаку з подвір’я, щоб той гнався за ним аж до дороги. І Кульбаба помчав по доріжці до в’язів.

Він і не сподівався, що пес бігтиме так швидко! Ззаду чути було, як той хекає та вистрілює лапами жорствяні залпи.

«Собака доганяє мене!» — подумав Кульбаба.

Йому вже уявилось, як пес збиває його з ніг і перекушує йому хребет. Пригадав: зайці, коли тікають від собаки, здвоюють слід. «Чи й собі так зробити? — подумав. — Але ж тоді собака почне ганяти мене туди-сюди по доріжці й кінчиться все тим, що прийде господар I відкличе його назад! Чи скочити в живопліт? Тоді собака ще загубить мене й весь план провалиться!»

І Кульбаба рвонув через гребінь пагорба і вниз по схилу. Коли Ліщина пояснював йому, що він має зробити, Кульбабі тоді здавалось, що собаку доведеться весь час заманювати. Ох, як же він помилився! Тепер Кульбаба не біг, а рятував своє життя, відчуваючи, що так ніколи не бігав і довго такої швидкості не витримає.

Менше ніж за півхвилини він подолав відстань у триста метрів і домчав до першої повітки. Цієї миті йому здалося, що він біжить уже цілу вічність. Біля хвіртки дорогу йому перебіг великий пацюк, і пес затримався на мить, кинувшись за пацюком. А Кульбаба тим часом ускочив у повітку й забився між двох снопів околоту. Собака вже був поруч, він скавучав з досади й дряпався в двері.

— Не бійся! — сказало Кульбабі якесь пацюченя, що сиділо поруч у соломі. — За хвилину він подасться геть! Собака — не кіт!

Та Кульбаба вже прослизнув до іншої щілини й, набравшись духу, вискочив на видноту, кинувся до наступної повітки. У цій повітці не було передньої стіни, й Кульбаба без перешкод дістався до протилежної стіни. Там був одламаний кінець однієї дошки, і Кульбаба проліз тією діркою, а тоді гайнув полем. Собака влетів головою в дірку й почав протискатись, збуджено гавкаючи. Помалу кінець дошки відігнувся, неначе ляда відчинилась, і зрештою собака таки пропхався, опинився на полі.

Кульбаба тим часом забіг далеченько і прямував тепер просто до живоплоту біля дороги. Він знав, що вже біжить повільніше, але й пес біг не так швидко! Ось Кульбаба проскочив крізь живопліт там, де було густіше, й перетнув дорогу. Назустріч йому кинувся Ожина, скотився з укосу в канаву. З протилежного укосу на дно канави впав Кульбаба. Він геть знесилився. Собака був від них метрів за шість, він біг попід живоплотом із другого боку, шукаючи дірку, щоб проскочити на їхній бік.

— Я й не гадав, що він так прудко бігає! — одним духом випалив Кульбаба. — Він загнав мене! Я більш не можу! Все!

— Поможи мені, Фрітху! — прошепотів переляканий Ожина.

— Швидше вилазь у поле, а то він утратить до нас інтерес! Я відхекаюсь, то й дожену, допоможу тобі! — сказав Кульбаба.

Ожина неквапливо пострибав на дорогу й сів там на задні лапи. Уздрівши його, собака розгавкався і всією своєю вагою навалився на живопліт. Ожина звільна побіг дорогою до двох воріт, що стояли одні навпроти одних. Собака біг усе так само по той бік живоплоту, не випереджаючи й не відстаючи від Ожини. Упевнившись, що пес побачив ворота і пролізе попід ними, Ожина крутнувся і вискочив на укіс. Серед стерні почекав, поки пес з’явиться й побачить його.

Чекати довелося довгенько, а коли пес нарешті протиснувся між шулою воріт і укосом, то навіть не глянув на Ожину. Понюшкував попід укосом, сполохав куріпку й погнався за нею, а тоді заходився гребтись коло куща кінського щавлю. Ожина вже й не знав, що діяти, коли пес сам собі надумався і побіг через поле, неквапно трюхаючи понад валком обмолоченої соломи, тягнучи за собою обірваний мотузок і кидаючись на кожен писк чи шерех. Ожина, ховаючись за паралельним валком, не вiдставав од собаки. Отаким робом вони добулися до лінії електропередачі, а це була тільки половина відстані від ферми до підніжжя пагорба. Саме тут його наздогнав Кульбаба.

— Так не годиться, Ожино! Надто повільно! Нам треба поспішати! Може, вороги там уже добивають Кучму! — закричав він.

— Спочатку пес зовсім не хотів бігти за мною! Так хоч у потрібному напрямку біжить… — виправдувався Ожина.

— Треба, щоб він вилетів на пагорб, мов вихор! Нумо заманювати його разом! Але прибігти ми повинні перші і — в нору!

Швидко перебігли стернище. Ось і чагарник. Тут вони звернули вбік і шмигнули під самим носом пса. Цього разу він зразу кинувся за ними, й кролі