Микола Якович Зарудний - Гілея

— Позавчора ж був лист, — нагадала Марта.

— А він казав, що буде щодня писати... Я оце вирішила, Марто, коли він повернеться з відрядження, — розкажу йому про все... Бо мені вже набридло ходити в ту... консерваторію і вивчати напам’ять афіші оперного театру... Покине мене Петя, — сумно промовила Лєра.

— Не покине, Лєрко, ніколи. От побачиш! — заспокоїла подругу.

...Лист прийшов з вечірньою поштою. Марта нетерпляче розірвала конверт і похолола від несподіванки: писала Ярина.

«Марто, твій лист, який ти писала Іванові, потрапив до мене випадково. Він абсолютно не здивував мене, бо все, що ти написала, я знаю. Ти сама говорила мені колись на хуторі... Пам’ятаєш? Не думай, що я відьма, що я кричатиму на весь район і рватиму на собі волосся, проклинаючи тебе. Не буду. За ці два роки, що я живу на цьому засланні з Іваном, я багато дечого передумала і пережила. Ти ж живеш тільки своєю давньою дівочою мрією і першим коханням. Я вірю, що ти любиш його, і він, Марто, знає про це, хоч приховує сам від себе. А я відчуваю, бачу, як спалахують його очі, коли хтось згадує твоє ім’я... І ще я знаю, що восени, на твій день народження, він їздив на Овечий і вирізував на стовпчику біля ганку якісь зарубки... Мені все розказала Ганна Карагачева... Ми живемо дружно, але якось холодно, байдуже... Може, в цьому винна я, а може, ти... І він звик до цієї байдужості, чи, може, шукає забуття і душевного спокою в своїй каторжній праці, в цих лісах, які стали для нього всім: любов’ю і горем, щастям і радістю... Я тобі пишу про це, бо й мені тяжко, Марто, бо я теж мушу щось робити, щось вирішувати, бо так далі жити не можна... Тобі добре, бо ти в мріях, хоч і в тяжких, а я в глухому забутому степу. Твого листа я передала Івану. Я не ображаюся на тебе. Ярина Поливана».

Марта зачекала, поки Лєра здасть зміну, і вони разом вийшли з пошти.

— Що він пише? — допитувалася Лєра.

Вони зупинилися біля театру оперети, і Лєра взяла лист. Прочитала й повернула подрузі.

— Що ти скажеш, Лєро?

— Треба подумати. — Лєра йшла деякий час мовчки, а потім сказала: — Вона, ця Ярина, його не любить.

— Не вигадуй, Лєро.

— Якби кохала, то не написала б такого... поміркованого листа. Вона втече від цього нещасного Запорожного і зробить винуватою тебе, — вирішила Лєра.

— Ти божевільна, Лєрко!

— Можливо, але розумна.

Дівчата розсміялися.

Лампочка в коридорі перегоріла і Лєра довго не могла знайти дверей.

— Тимоша, давай світло! — гукнула вона.

— Народ прийшов з роботи! — почувся веселий голос Трояна. — Валю, на бак!

Двері широко відчинилися, і Лєра побачила усміхнене обличчя капітана Рибакова.

— З-звідки ти, Петю? — аж похитнулася Лєра.

— З аеропорту...

— Як бог, — сказав Тимоша Троян. — Свистати всіх на верх!

* * *

Мартиного листа привіз Каїтан і віддав його Ярині, бо Іван десь був у степу. Спочатку вона й не думала читати, зрештою, лист адресовано Івану, але цікавість перемогла.

«Здрастуй, Запорожний! Я ніколи не писала тобі, крім тієї записки. Пам’ятаєш? Ти для мене наче взагалі не існуєш. Я не знаю, чи ти є, чи я вигадала тебе. Але ростуть біля моєї хати ялинки, які ти подарував мені, є піщаний курган і степ, сходжений нами, і ліс, посаджений нами. Отже, ти є. Я тікала від тебе і від себе, коли вже не могла володіти собою. Але не втекла. Я приїхала до Сергія в Харків, ми мали одружитися і виїхати до Німеччини. Я вже було погодилася, але ти не пустив мене, Запорожний. Спасибі, що не пустив, бо я зненавиділа б себе за те, що обманула б Сергія.

Минає п’ять років, одколи я побачила тебе вперше і відчула, що полюбила. Тисячі разів я проклинала це кохання, і тисячі разів я була щасливою. Знаєш?

Мама писала про тяжке твоє життя і про те, як страждає Ярина. І мені хотілося б допомогти вам обом, але я не знаю як. Я пишу це тобі як друг. І тільки. Я хочу тобі допомогти, Запорожний. Напиши — і я стану ланковою, трактористкою, буду садити твої ліси аж до краю землі або пастиму отари з Бериком Джусуєвим. Поклич мене, бо мені тяжко і я не можу дати собі ради. Не будемо боятися бабських пересудів і прокльонів твоєї Ярини. Може, завтра я пошкодую, що написала тобі цього листа, але сьогодні я не могла не написати його, бо мені, як ніколи, потрібна зараз віра в людське щастя і в те, що я не одна на цьому білому світі. Марта».

Ярина не відчула ні обурення, ні ревнощів, лист схвилював її своєю щирістю. Та й читала його не та колишня, трохи самозакохана Яринка, що крутила голови кам’янським парубкам, а жінка, яка вже знала смак гіркого, як полин, настою невлаштованого степового життя. Читаючи, вона вдумувалася в кожний рядок Мартиної оповіді і питала саму себе: «Чи написала б так я?» Ні, чесно призналася Ярина. Отже, є сильніша любов, ніж її, Яринчина. Власне, вона вже й сама не знає, чи любить Івана, чи міркує, як і кожна жінка: дитина мусить мати батька...

Тоді, коли Ярина прибігла до Івана, вислухавши Маринину розповідь про те, що довелося пережити йому в перші роки на Овечому, вона сказала правду, що ніколи не залишить його. Він постав перед нею не в мученицькому ореолі, а в шалі праці і боротьби. У ті хвилини серце Яринки було переповнено любов’ю й гордістю за нього і за його