Гарольд Роббінс - Пірат

Діти. За ними немає ніякої вини. Не можна, щоб вони платили за гріхи своїх батьків.

Вона звелася на ноги.

— Думаю, що зараз я б випила,— сказала вона. — У вас часом немає якого-небудь вина?

— Є. — Він обернувся. — Лейло, принеси пляшку вина.

Лейла подивилася на нього, тоді повільно звелася на ноги. Нехотя вона вийшла до сусідньої кімнати і повернулася з вином. Вона поставила пляшку на стіл і рушила до свого стільця.

— Дві склянки, Лейло,— сказав він.

Вона підійшла до буфету і повернулася з двома звичайними гранчаками, поставила їх біля вина і сіла.

— У нас немає коркотяга,— сказала вона.

— Не біда,— сказав він і підійшов до раковини, що була в кутку кімнати. Він легенько цокнув закоркованою шийкою об її край. Шийка відпала, мов відтята. Зробив він це так вправно, що вилилося тільки кілька крапель вина. Усміхаючись, він повернувся до столу і наповнив обидві склянки. Взявши їх, він обернувся до Джордани і поставив одну їй.

Вона зачаровано дивилася на червону барву вина в склянці і не могла ворухнутися. Колір нагадував їй кров. Її кров. Кров її дітей.

— Беріть,— сказав він різко.

Його голос вивів її з нерухомості.

— Ні! — раптом закричала вона, вибиваючи з його руки склянку. — Ні!

Склянка влучила йому в груди, заливаючи червоним вином його костюм і сорочку. Він глянув на себе, потім на неї. Його очі налилися кров'ю від нестямного гніву.

— Сука! — ревнув він, ударивши її в обличчя.

Вона впала на підлогу. Дивно, вона не відчула болю, а тільки шок. Здавалося, що кімната пішла обертом навколо неї. Потім вона побачила над собою його схилене обличчя і його руку. Вона закрила очі, її обличчя пройняв біль; спочатку в одній щоці, а потім в другій. Їй здавалося, що вона чує сміх Лейли, який лунає десь здаля.

Потім біль ущух, і вона відчула, як рвуть її одяг. Вона почула тріск тканини, він смикнув полу її сукні. Вона розплющила очі. Раптом кімната заповнилася солдатами.

Над нею стояв Ясфір, аж червоний від напруги; поруч стояла Лейла, в її очах світилася дивна радість. Вона повільно повернула голову. З висоти свого зросту на неї дивилися два солдати, які привели її сюди, а поруч з ними стояли двоє інших, що вартували біля хатини. Позаду них були інші солдати, яких вона ніколи не бачила. Та всі обличчя здавалися одинаковими, на всіх відбився шалений сласний вираз. Не зрушив з місця тільки Рамадан. Він залишився сидіти на стільці, з гидливим виразом на обличчі.

Раптом вона усвідомила, що вона — гола. Вони спробувала була закрити себе руками від їхніх пожадливих поглядів.

Лейла знову засміялася.

— Сучка ховає те, що раніше показувала з гордістю. — Вона стала на коліно і схопила її за зап'ястя, відводячи руки від тіла, розтягуючи їх по підлозі, мов крила. Вона підвела очі на солдатів. — Хто буде перший, який поласується шльондрою мого батька?

— Дружиною твого батька! — скрикнула Джордана, намагаючись вирватися з цупких рук Лейли. — Ми були одружені за Кораном, перед лицем Аллаха!

В кімнаті запала раптова тиша, в настрої солдатів щось змінилося. Вони ніяково і незручно позирали один на одного, потім потихеньку стали відступати до дверей.

— Ви що, боягузи? — заверещала на них Лейла. — Боїтеся випробувати свою чоловічу силу на цій повії?

Солдати не озиралися. Один за одним вони виходили з хатини. Тепер на неї дивився тільки один Ясфір. Потім і він повернувся, пішов до столу і сів. Тремтячими пальцями він підніс до уст склянку з вином і одним ковтком осушив її.

Лейла враз відпустила її зап'ястя і звелася на ноги. Вона зиркнула на двох чоловіків, що сиділи за столом, потім пішла в дальній куток кімнати. Вона плюхнулася на стілець, поруч з магнітофоном, і мовчки сиділа, не дивлячись ні на кого.

Вперше звівся з місця Рамадан. Він опустився на коліна поруч з Джорданою і, просунувши їй під плечі руку, обережно звів її на ноги.

Даремно вона намагалася прикрити себе своєю розідраною сукнею. Він підвів її до дверей, узяв шинелю, що висіла на стіні, і накинув їй на плечі. Він відчинив двері і гукнув до вояків надворі:

— Проведіть мадам Аль Фей до її хатини.

— Дякую,— прошепотіла вона.

Він не відповів.

— Для нас надії немає? — спитала вона.

Хоча він і не проронив ні слова, ледь помітна зміна виразу його очей дала їй відповідь.

Вона глянула йому в вічі.

— Мені все одно, що ви зі мною зробите. Та мої діти. Прошу вас, не дайте їм загинути.

— Я простий собі солдат, який мусить виконувати дані йому накази,— сказав він не без співчуття. — Та я зроблю все, що в моїй змозі.

Вона ще раз подивилася йому у вічі, кивнула і відвернулася. Вона чулася слабкою і злегка спотикалася. Один з вояків взяв її за лікоть, щоб підтримати її. Надзвичайно дивно, але по мірі наближення до хатини вона відчувала, як повертаються до неї сили.

Надія таки була. Можливо, слабенька. Та все ж була.

Розділ п'ятнадцятий

Хамід опустив бінокль нічного бачення. З цього дерева зовсім близько від табору йому вдалося визначити, в якій хатці тримають жінок. Чоловіки мають бути в