Давид Лагеркранц - Дівчина у павутинні

Ґране в СЕПО був прибраний. Сюди вона більше не повернеться. Та все ж на якийсь час жінка затрималась і, відкинувшись на спинку стільця, взялася читати «Міленіум». Від журналу, що мав розказати читачам новину століття, вона сподівалася іншої першої сторінки. А ця була чорна, вишукана, похмура. І без фотографій. Зверху був напис:

НА СПОМИН ПРО АНДРЕЯ ЗАНДЕРА

А трохи нижче:

УБИВСТВО ФРАНСА БАЛДЕРА І РОЗПОВІДЬ ПРО ТЕ,

ЯК РОСІЙСЬКА МАФІЯ ЗНЮХАЛАСЯ З АНБ

І ПРОВІДНОЮ АМЕРИКАНСЬКОЮ ВИСОКОТЕХНОЛОГІЧНОЮ КОМПАНІЄЮ

На другій сторінці була велика фотографія Андрея. І хоч Ґабріелла ніколи з ним не бачилася, проте світлина глибоко її зворушила. Андрей мав гарний і трохи вразливий вигляд. Його усмішка здавалася розгубленою й проникливою. На обличчі відбивались напруга й водночас якась невпевненість. У тексті поруч, підписаному ім’ям Еріки Берґер, ішлося про те, що Андреєвих батьків убило бомбою в Сараєві. Мовилося, що хлопцеві дуже подобалися журнал «Міленіум», поет Леонард Коен і роман Антоніо Табуккі «Стверджує Перейра». Він мріяв про велике кохання та велику сенсацію. Його улюбленими фільмами були «Очі чорні» Микити Михалкова і «Реальна любов» Річарда Кертіса. І хоч Андрей ненавидів людей, що кривдять інших, йому важко було висловлюватися про когось зле. Його репортаж про стокгольмських безхатьків Еріка вважала за класику журналістики. Ось її рядки:

«Коли я пишу це, мої руки тремтять. Учора нашого товариша й колегу Андрея Зандера знайшли мертвим на вантажному судні в гавані Гаммарбі. Його катували, і він тяжко мучився. Я житиму з цим болем усе своє життя.

Я пишаюся, що мала честь працювати з ним. Мені ніколи не траплявся такий відданий журналіст і по-справжньому добрий чоловік. Андреєві було двадцять шість. Він любив життя й журналістику. Хотів викривати несправедливість і допомагати знедоленим та відринутим. Його вбили, бо він спробував захистити хлопчика на ім’я Авґуст Балдер, і, розкриваючи в цьому номері журналу одну з найбільших таємниць сьогодення, ми вшановуємо Андреєву пам’ять кожним реченням. У своєму репортажі Мікаел Блумквіст пише: „Андрей вірив у любов. Вірив у кращий світ і справедливіше суспільство. Він був найкращий з нас“».

Репортаж займав понад тридцять сторінок, і Ґабрієлла Ґране визнала його за найдосконаліший взірець публіцистики з усього, що їй доводилося читати. І хоч вона забула про час і простір, пускаючи раз по раз сльозу, та все ж усміхнулася, коли дочитала до слів: «Провідний аналітик СЕПО Ґабрієлла Ґране виявила непересічну громадянську відвагу».

Передісторія була проста. Група осіб, підлеглих командера Джонні Інґрема, що обіймав другу посаду після керівника АНБ Чарлза О’Коннора й мав тісні зв’язки з Білим домом та Конгресом, почала використовувати у своїх інтересах велику кількість бізнесових секретів, відомих їхній організації. Допомагала цій групі компанія аналітиків з дослідного відділу «Ігрек» концерну «Соліфон».

Якби справа на тому й скінчилася, був би лише звичайнісінький скандал, і це певною мірою можна зрозуміти. Однак подальші події розгорталися за своєю диявольською логікою, і поява кримінальної групи «Павуки» додала драми. Мікаел Блумквіст мав докази того, як Джонні Інґрем злигався з горезвісним депутатом російської держдуми Іваном Грибановим і таємничим ватажком «Павуків» Таносом, щоб красти у високотехнологічних фірм нові ідеї й технології на астрономічні суми й перепродувати їх далі. Та морального дна партнери по-справжньому сягнули тоді, коли професор Франс Балдер натрапив на їхні сліди й вони вирішили його позбутися. І це найнеймовірніша частина історії. Один з найвищих зверхників АНБ знав, що видатного шведського науковця збираються вбити, і навіть пальцем не ворухнув, щоб запобігти цьому.

Ґабрієллу захопила не так складність політичної ситуації, як суто людська драма. Отут Блумквістів журналістський хист постав у всій красі. Вона здригнулася від усвідомлення, що ми живемо в новому, перекрученому світі, де стежать за всім, за великим і малим, і де варте хоч якихось грошей — предмет наживи.

Тільки-но Ґабрієлла закінчила читати, як помітила, що хтось стоїть у дверях. То була Гелена Крафт, за звичкою гарно вдягнена.

— Привіт, — сказала вона.

Ґабрієлла не могла не пригадати, як вона запідозрила Гелену у витоку інформації про розслідування. І все через помисливість. Те, що вона хибно сприйняла за сором винуватця, було насправді виявом почуття провини за непрофесійність проведеного розслідування. Принаймні так сказала Гелена під час їхньої довгої розмови вже після того, як Мортен Нілсен в усьому признався й був заарештований.

— Привіт, — відповіла Ґабрієлла.

— Не знаю, як висловити свій жаль з приводу того, що ти звільняєшся, — повела Гелена.

— На все свій час.

— Уже придумала, що робитимеш далі?

— Переїжджаю до Нью-Йорка. Хочу опікуватися людськими правами, а мене, як ти знаєш, давно вже запрошували в ООН.

— Для нас це втрата, Ґабрієлло. Але ти заслуговуєш на краще.

— Тож мою зраду пробачено?

— Її пробачили далеко не всі, можеш не сумніватися. Та я сприймаю її тільки за ознаку твоєї доброї натури.

— Дякую, Гелено.

— Маєш намір, поки працюєш тут, зробити ще щось путнє?

— Не сьогодні. Я піду в прес-клуб на зустріч, присвячену пам’яті Андрея Зандера.

— Гаразд. А я мушу написати доповідь для уряду про цю веремію. Та ввечері я неодмінно підніму келиха за молодого Зандера, а також за тебе, Ґабрієлло.

Алона Касалес сиділа віддалік і, подумки всміхаючись, спостерігала паніку. Насамперед вона стежила за адміралом Чарлзом О’Коннором, який ступав по підлозі так, наче він не шеф найпотужнішої розвідувальної організації світу, а зацькований школяр. З другого боку, всі впливові постаті АНБ почувалися сьогодні загнаними й жалюгідними, за винятком хіба що Еда.

Правду кажучи, Ед також був не в гуморі. Він розмахував руками, пітнів і дратувався. Але він однаково випромінював увесь свій звичний авторитет, і було помітно, що його побоюється навіть О’Коннор. І не дивно, бо Ед повернувся зі Стокгольма зі справжнім динамітом, дав усім добрячої прочуханки й зажадав, щоб кожного, хто працює в організації, перетрусили як слід. Керівник АНБ, певна річ, не був Едові особливо вдячний за це. Йому, либонь, більше кортіло заслати Нідгема до Сибіру негайно й назавжди. Та він нічого не міг удіяти. О’Коннор аж зіщулився, наблизившись до Еда, а той навіть не глянув у його бік.

Нідгем не звертав уваги на керівника АНБ так само, як і на всіх бідолах, на яких він не мав часу, і ніхто б не взявся стверджувати, що для О’Коннора ситуація повернула на краще, коли розмова все ж таки почалася.

Ед, здавалося, тільки пирхав, і хоч Алона не чула жодного слова, а проте досить чітко собі уявляла, що було сказане або, точніше, що не