Філіп Рот - Американська пастораль

її отримують. Не можу похвалитися, що розумію дію цього механізму, не беруся казати, що він спрацьовує завжди, але я багато разів бачив успіх; це допомагало жінкам, котрі втратили чоловіків, жінкам, котрі пройшли через важкі хвороби… Судячи з твого обличчя, ти мені не віриш». Проте Шведу краще було знати, що коїться з його обличчям: на ньому величезними літерами пишалося «Шейла». «Можу погодитись, — продовжував тим часом Шеллі, — що це виглядає як суто фізичний вплив на обставини, які мають глибоку емоційну природу, але для багатьох це вже стало правильною стратегією виживання. І випадок Дон цілком може поповнити їхнє число. Не думаю, що тобі слід ставати на пуританську точку зору. Якщо Дон налаштована на підтяжку серйозно і якщо ти в змозі поїхати з нею та допомогти їй пройти через це…» Ближче до вечора Шеллі зателефонував Шведу на фабрику — він уже дещо знав про лікаря Ла-Планта. «Певен, у нас є хірурги не гірші, але якщо хочеться побувати в Швейцарії, відірватися від дому, пройти там, далеко, відновлювальний період, то чом би й ні? Цей Ла-Плант — фахівець екстра-класу». — «Шеллі, дякую за турботу», — сказав Швед, почуваючись на тлі цієї чуйності ще більшою свинею… І все ж саме цей чоловік разом зі своєю дружиною дав Меррі змогу сховатися не тільки від ФБР, а й від власних батьків. Годі придумати щось химерніше. В яких тільки масках не ходять люди! Я був певен, що вони на моєму боці. Проте на моєму боці були тільки маски! І я чотири місяці ходив у масці — перед ним, перед Дон. Це було нестерпно, і я приїхав до нього, щоб у всьому зізнатися. Приїхав сказати, що зраджував його, і змовчав, щоб не ускладнювати зраду, а він жодного разу навіть не натякнув на те, як жорстоко зрадив мене.

— Моє заохочення чи несхвалення, — казав Шеллі, звертаючись до Лу Левова, — жодним чином не вплине на їхнє ходіння в кіно.

— Але ж ви лікар, — наполягав Шведів батько, — особа поважна, не байдужа до етики, відповідальна…

— Лу, — сказала його дружина, — мені здається, любий, ти узурпував розмову…

— Будь ласка, дай мені закінчити, — відповів він і, звертаючись до всіх за столом, запитав: — Що, справді? Я узурпував розмову?

— Анітрохи, — заявила Марсія, дружньо обіймаючи його за плечі. — Слухати, як ви витаєте у хмарах, суцільне задоволення.

— Не розумію, що ви хочете цим сказати?

— Що американські форми життя суттєво змінились відтоді, як ви водили дітей в китайські ресторани, а Ел Габерман в сорочці та краватці розкроював рукавички.

— Справді? — обернулася до неї Дон. — Справді змінилися? Нам про це не казали, — і, підвівшись, вона вийшла на кухню. Там чергували, чекаючи вказівок, двоє дівчат-старшокласниць із місцевої школи, які допомагали — в ті дні, коли Левови запрошували на обід гостей, — подавати страви і прибирати зі столу посуд.

Марсія сиділа по один бік від Лу Левова, Джессі Оркатт — по другий. Перед Джессі знову стояв наповнений келих віскі, який вона, судячи з усього, прихопила на кухні, проте він посунув його так, щоб вона не могла дотягтися. Коли вона схотіла встати, Лу не дозволив. «Сидіть, — суворо сказав він. — Сидіть і їжте. Келих вам не потрібен. Треба їсти. Займіться краще тим, що на тарілці». Варто їй ворухнутись на стільці, як він твердою долонею притискав її руку до столу, нагадуючи, що нікуди вона не піде.

У двох високих керамічних підсвічниках горіло дванадцять свічок, і Шведу, котрий сидів між матір’ю та Шейлою Зальцман, очі людей у лагідному світлі видавались — облудно, включаючи й очі Марсії — сповненими глибоким розумінням, бездонною добротою і тими відтінками почуттів, які всі ми мріємо побачити в наших друзях. Завдяки тому місцю, яке Шейла займала в житті його батьків, її, як і Баррі, щорік запрошували на обід у День праці. Коли Швед телефонував у Флориду, батько дуже рідко прощався, не запитавши перед тим: «А як там наша мила Шейла? Як поживає, чим займається ця любуся?» — «В ній стільки гідності, — весь час повторювала мати. — Така витонченість. Любий, хіба вона не єврейка? Твій батько переконує, що ні. Ні — і край!»

Швед не розумів, чому ця суперечка триває роками, але хай там як, питання про релігійне коріння блондинки Шейли Зальцман було невід’ємним складником життя його батьків. Для Дон, котра багато років намагалася бути терпимою до його аж ніяк не ідеальних батьків, як і він намагався проявляти терпимість до її далекої від ідеалу матері, це був найменш зрозумілий з їхніх дивних пунктиків — і до того ж він лютив її (передусім тому, що Дон бачила: в очах її дочки в Шейли було щось, чого не було в неї, Дон, і, як наслідок, Меррі довіряла своїй лікарці більше, ніж матері). «Що? Хіба ти єдиний білявий єврей на весь світ?» — запитувала в нього Дон. «Це ніяк не пов’язане з її зовнішністю, — пояснював Швед, — а пов’язане з Меррі». — «Як пов’язане з Меррі те, єврейка вона чи ні?» — «Не знаю. Шейла була їй психотерапевтом. Вони обожнюють її за все, що вона зробила для Меррі». — «Але все-таки, скажімо прямо, матір’ю ж вона їй не була?» — «Вони чудово це розуміють, — спокійно відповідав Швед, — але її професіоналізм для них — це як різновид чародійства».

Саме так його бачив і він; і то не так тоді, коли Шейла була лікарем Меррі, — тоді він хіба що зауважував несподівану сексапільність її суворої стриманості, — як тоді, коли Меррі зникла, а Дон поринула в безодню горя.

Нещадно скинутий зі своєї обжитої висотки, Швед відчув спрагу, джерело якої було десь у самісінькій глибині його єства, спрагу бездонну, яка підштовхнула його до рішення, такого чужого для нього, що він навіть не міг осягнути всю неймовірність того, що відбувалося. У спокійній вдумливій жінці, яка навчила Меррі природніше сприймати саму себе, навчила її долати мовну фобію й давати раду фразам, які сипались одна на другу, та при цьому посилила її дитяче почуття непідвладності, він відчув у ній ту, яку хоче влити у своє життя. І чоловік, котрий майже двадцять років зберігав подружню вірність, вирішив закохатися нерозважливо та покірно. Збігло три місяці, поки він зрозумів, що це нічого