О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

— І капітан тут? — спитав він чергового сержанта поліційного участку. Не встиг той і відповісти, як з сусідньої кімнати з’явився й сам капітан. Він був у цивільному вбранні й мав діловий вигляд.

— Хелло, Кіде!— привітав він борця. — а я гадав, що ви ще справляєте свою весільну подорож.

— Учора повернувся. Тепер я вже солідний громадянин і цікавлюся міськими справами. Що ви скажете, капітане, на те, щоб сьогодні вночі заскочити до Денвера Діка?

— Трохи запізно, друже, — відказав капітан, покручуючи вуса. — Денвера вже два місяці як прикрито.

— Вибачте, — сказав Кід, — після, того, як Реферті вигнав його з Сорок третьої вулиці, він перебрався в ваш района, і гра в нього тут іде така як ніколи. А мені муляє очі цей гральний дім, і я з радістю допоможу вам.

— У моєму районі? — заревів капітан. — Ви певні, Кіде? Ви мені робите велику ласку. А ви знаєте пароль? Як же ми це зробимо?;

— Доведеться вибити двері, — сказав Кід. — Вони ще не встигли приробити до них штаби. Треба буде взяти чоловік з десятеро. Мене вони не впустять. Денвер уже пробував розправитися зі мною, бо він гадає, що минулого разу я його виказав, хоч я тут був ні при чому. Ну, поспішайте, бо мені треба додому. Це за два кроки звідси.

Не пройшло й десяти хвилин, як капітан з десятьма полісменами під проводом Кіда прокрався в неосвітлений, але дуже пристойний на вигляд будинок, що вдень, здавалось, кипів діловим життям.

— Третій поверх, — шепнув Кід, — ідіть за мною.

Два полісмени з сокирами напоготові спинилися перед дверима, на які вказав Кід.

— Щось дуже вже тихо, — висловив сумнів капітан. — Ви певні, Кіде, що це тут?

— Рубайте, — сказав Кід. — Я беру все на себе.

Сокири з тріском проломили погано захищені двері.

Сліпуче світло прорвалося крізь розколини, двері впали, і нападники зі зброєю в руках ускочили в кімнату.

Величезна кімната була обставлена з блиском і пишнотою, такими любими західній душі Денвера Діка. Різні заборонені ігри йшли повним ходом. Чоловік з п’ятдесят кинулося на полісменів, боронячи свою особисту свободу. Цим одягненим у цивільне вбрання прихильникам запальних ігор довелося добре попрацювати кулаками і більше ніж половині з них пощастило втекти.

Цієї ночі Денвер Дік ушанував гравців своєю особистою присутністю. Він повів перед наступу, щоб знищити невеличкий загін нападників, але, побачивши Кіда, враз змінив тактику і віддався особистим почуттям. Належачи, як і Кід, до категорії важких, він з радістю кинувся на слабшого на вигляд супротивника, і обидва, злившися в міцних обіймах, покотилися вниз по сходах. Опинившись на площадці, вони випустили один одного й скочили на ноги. І тут Кід зміг ужити деяких з своїх професійних прийомів, що не могли йому стати в пригоді, поки він перебував в обіймах схвильованого джентльмена, який важив 200 фунтів і мав утратити двадцять тисяч доларів жінчиного посагу.

Подолавши свого суперника, Кід поспішно піднявся нагору і кинувся в маленьке приміщення, відокремлене від гральної кімнати аркою.

Там стояв великий стіл, розкішно сервований китайською порцеляною та сріблом і рясно заставлений різними вишуканими дорогими стравами, до яких такі ласі завзяті гравці. І в цьому знову виявився витончений смак джентльмена, відомого в місті під прізвищем Денвера Діка.

На підлозі з-під скатертини висунувся на декілька цалів патентований шкіряний боток № 10. Кід схопив боток і витяг зпід стола неіра в лівреї, з білою краваткою.

— Вставай, — скомандував Кід. — Ти завідуєш буфетом?

— Так, са-а, завідував. — Знов заскочили нас?

— Здається, що так. Слухай. У тебе є персики. Якщо немає, — я пропав.

— Було аж три десятки, са-а, коли почався гра, але здається джентльмени з’їв їх усі. Може, са-а хотів би з’їсти перша сорт помаранча. Я можу знайти для...

— Якщо хто-небудь здумає запропонувати мені сьогодні помаранчі, я йому всю морду розіб’ю, — сердито закричав Кід. — Зараз же, де хочеш, знайди мені персика, а то тобі погано прийдеться.

Нагородою за напад на шалено дорогий і багатющий буфет Денвера Діка був лише один останній персик, що якимось дивом уникнув епікурейських щелепів[331] шукачів щастя. Він зараз же зник у Кідовій кишені, і невтомний фуражир поспішив якнайшвидше понести свою коштовну здобич. Опинившись на тротуарі, він ледве глянув на полісменів, які розсаджували по екіпажах своїх заарештованих, і широкими швидкими кроками рушив додому.

На серці у нього було ясно. Так колись середньовічні лицарі, після небезпеки і великих подвигів, поверталися до своїх прекрасних дам серця. Кідова дама серця дала йому наказ, і він зараз же послухався. Правда, треба було лише дістати персика, що їй його забажалося; але це не такий уже й малий подвиг роздобути персика опівночі взимку, на вулицях, укритих збитим, як залізо, лютневим снігом. Їй захотілося персика... Їй, його коханій, і він весь час придержував у кишені коштовний плід, боячись, щоб якось його не загубити. По дорозі Кід зайшов у аптеку і звернувся до фармацевта в окулярах:

— Будь ласка, подивіться, чи не поламав я собі ребра. Я оце вскочив у невеличку замороку і скотився з другого поверху.

Аптекар оглянув його.

— Ні, переломів немає, — був його діагноз, — але тіло так побите, що можна подумати, що ви двічі скотилися з Ейфелевої вежі.

— Ну, це нічого, — сказав Кід. — Дайте мені, будь ласка, одежну щітку.

Молода чекала в м’якому світлі від рожевого абажура. Значить, ще не минули часи чудес. Їй досить було тільки висловити найменше бажання — квітку, гранат... ах, ні, вона ж захотіла персика — і її чоловік зараз же пішов шукати його, не зважаючи на нічну пору, бо ніщо в світі не могло йому перешкодити виконати бажання його коханої.

І ось він стоїть біля неї і кладе їй у руку персика.

— Ах, поганий хлопчисько, — каже вона любовно. — Хіба ж я просила персика? Мені здається, я б з більшою охотою з’їла помаранчу.

Хай буде благословенна молода!

Провісник весни[332]

Переклад М. Рябової

Задовго до того, як у грудях тюхтіюватого селюка виникне передчуття весни, городянин уже твердо знає, що богиня у зеленому вбранні знову зійшла на свій престол.