О. Генрі - Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели

не пройшло й кількох хвилин, як вона заправляла цілим салоном. За нею упадало шестеро мужчин, і всі шість мали її за чарівну. А “Великий Джим” сидів злий і весь час твердив про себе: “три роки, три роки”.

Обід скінчився, і високошановний Петрік простягнув був руку по пальто місіс Доуерті, але що тут уже була потрібна дія, а не слова, то здоровенна рука Доуерті випередила Петрікову на цілих дві секунди. Коли біля виходу всі почали прощатися, високошановний Петрік сильно ляснув Доуерті по спині і голосно прошепотів:

— Джиммі, синку, твоя жінка — діамант найчистішої води. Ну, й щастить же тобі, як сукиному сину.

“Великий Джим” ішов з дружиною додому. І здавалося, що огні і ярко освітлені вітрини завдають їй стільки ж радості, як і захоплення нею мужчин у Гуілі. Коли вони проходили повз Зельцера, до них донеслися голоси спортсменів, що обговорювали за чаркою денні події. Біля дверей своєї кватирі Делія спинилася. Все її личко так і випромінювало втіхою від гарно проведеного часу. Звичайно, вона не могла сподіватися, що Джим буде часто віддавати їй свої вечори, але навіть один сьогоднішній надовго прикрасить її самотні години.

— Спасибі тобі, Джиме, за сьогоднішній вечір, — сказала вона. — Ти, звичайно, зараз підеш до Зельцера?

— До біса Зельцера, — з серцем сказав “Великий Джим”. — Чорт з ним і з Петом Коррііеном. Що він думає, що я сліпий, чи що?

І двері зачинилися за ними обома.

Персик[326]

Переклад М. Рябової

Медовий місяць був уповні. Кватира була застелена новими кольористими килимами, обвішана портьєрами з шовковими китицями, а в їдальні на виступі, що йшов над панеллю, стояло шість пивних кухлів з олив’яними покришками. Чари кватири ще володіли молодими. Та воно й зрозуміло. Ніхто з них ніколи не бачив первоцвіту на березі річки, і якби вони побачили його під той час, то він здався б їм чимось — ну ви ж розумієте, чим може здатися звичайнісінький первоцвіт людям в їхньому становищі.

Молода лежала в гойдалці, і весь світ був біля її ніг. Оповита рожевими мріями і шовком кімоно того ж самого кольору, вона думала, що кажуть у Гренландії, Тасманії і Белуджістані про її шлюб з Кідом Мак-Ґаррі. Звичайно, їй було байдуже, що саме там кажуть. Від Лондона до Південного Хреста[327] не було борця важкої ваги, що витримав би чотири години, чи то пак, чотири тури проти її чоловіка. І от уже цілих три тижні, як він належав їй самій, і її маленький пальчик повертав його швидше, ніж кулак супротивника, що зводить сорок два фунти одною рукою.

Кохання, коли кохають нас, здається нам сповненим самозречення і готовості до жертв, але нехай хто інший здумає так розуміти це почуття до себе, ми називаємо це зарозумілістю й надмірною пихою.

Молода схрестила свої шнуровані черевички й замислено подивилась на безпутних купідонів на стелі.

— Серденько, — сказала вона з видом Клеопатри[328], що прохає Антонія[329] привезти їй до палацу Рим, загорнутий у найтонший папір. — Я неначе охоче з’їла б персика.

Кід Мак-Ґаррі підвівся, надів пальто і капелюх. Він був виголений, серйозний, чулий і меткий.

— Гаразд, — заявив він так спокійно, ніби висловлював згоду підписати умову на змагання з чемпіоном Англії. — Я зараз побіжу і принесу, добре?

— Ти ж не барися, — сказала молода. — А то я почуватиму себе дуже самотньою без мого поганого хлопчиська. Тільки ж добудь гарного, стиглого.

Після довгих прощань, немов виражаючись у неминучу подорож до далеких країв, Кід вийшов на вулицю.

Тут він не без підстави спинився в нерішучості. Надворі стояла рання весна, і було дуже мало шансів найти на одній з цих ще холодних вулиць бажаний солодкий дар золотого літа. Він спинився на розі біля фруктової крамнички італійця і кинув презирливий погляд на його виставку, де красувалися загорнуті в папір помаранчі, поліровані яблука й блідаві, прагнущі сонця, банани.

— Єсть da персики?— спитав Кід, намагаючись говорити мовою Данте[330], улюбленця всіх закоханих.

— Ах, no!— зітхнув крамар. — Ще одного місяця нема da персика. Зарано. Майте da гарні помаранчі. Хотів da помаранчі?

Не ушанувавши італійця відповіддю, Кід подався далі. Він зайшов до підприємства свого приятеля прихильника, Юстуса О’Коллагена, що являло собою разом і нічну крамницю, і кафе, і кегельбан. О’Коллаген був, як завжди, на своєму господарському посту, пильнуючи, щоб що не “попливло” з крамниці.

— Моїй старій щось, ні сіло ні впало, закортіло персика,— сказав йому Кід. — Якщо в тебе є, Коле, давай мерщій. А якщо маєш багато, давай усі.

— Уся моя крамниця до твоїх послуг, — сказав О’Коллаген,— але персиків у мене немає. Ще дуже рано. Гадаю, що ти його навіть на Бродвеї не знайдеш. Погана твоя справа, друже. Якщо жінці чого заманеться, то вже нічим її не заспокоїш. Та й пізно вже, першорядні фруктові крамниці вже зачинені. Але якщо ти гадаєш, що твоя місіс не проти того, щоб з’їсти гарну помаранчу, я якраз одержав цілу скриньку — чудових...

— Дуже вдячний тобі, Коле, але тут хоч лусни, а треба саме персика добути. Спробую ще пошукати.

Коли Кід ішов уздовж Вест-Сайд авеню, було вже над північ; він обійшов ті декілька крамниць, що ще були відчинені, питаючи персика, але його там просто брали на глузи.

А в затишній кватирі молода впевнено чекала свого персика. Невже ж чемпіон борців не зможе дістати його? Що для нього пори року, Зодіак, альманах, раз йому треба добути своїй коханій червневий плід Амсдену або Джорджи?

Кідів погляд упав на освітлене вікно, що виблискувало розкошами найпишніших кольорів природи. Світло раптом погасло. Кід кинувся скільки духу до вітрини і постиг якраз, коли фруктовник уже зачиняв свою крамницю.

— Персика... — нерішуче промовив Кід.

— Немає, сер. Будуть не раніш як через чотири тижні. Не думаю, щоб ви могли зараз десь знайти їх. Може в місті і є трохи оранжерейних, але де саме ви їх можете знайти, далебі не знаю. Може в якому-небудь з дорогих ресторанів, або ще де-небудь, де кидають на вітер гроші. Але в мене є прегарні помаранчі, сьогодні тільки одержав...

Кід постояв трохи на розі, роздумуючи, потім раптом попростував до пари зелених вогнів, що освітлювали сходи якогось будинку на