Лі Бардуго - Дев'ятий дім, Лі Бардуго

— чи албанці, або хтось із давніх ізраїльських знайомих переконався, що Аріель ніколи не повернеться з Каліфорнії.

Ітан навідав Алекс у шпиталі, попри те що під її дверима стояв офіцер поліції. Чоловіки на кшталт Ітана скидалися на Сірих. Вони завжди знаходили, як пролізти всередину.

Він сів біля її ліжка в крісло, де ще вчора влаштувався декан Елліот Сендоу. Очі в Ітана були червоні, а підборіддя заросло щетиною. Але костюм був, як завжди, блискучий, золотий ланцюжок на шиї справляв враження повернення до сімдесятих, наче якесь інше покоління сутенерів і мерзотників передало його, як олімпійський вогонь.

— Ти нещодавно мало не померла, — сказав він.

Алекс завжди подобався його акцент. Спочатку вважала, що це французький. Вона не знала, що відповісти, тож облизала губи й показала на карафку зі шматочками льоду. Ітан щось буркнув і кивнув.

— Розтули рота, — наказав він і поклав їй на язик два шматочки льоду. — У тебе губи дуже потріскані. Дуже сухі. Попроси вазелін.

— Гаразд, — прохрипіла дівчина.

— Що сталося тієї ночі?

— Не знаю. Я пізно прийшла на вечірку.

— Чому? Де ти була?

То це був допит. Гаразд. Алекс була готова до сповіді.

— Це зробила я.

Ітан скинув голову.

— Я їх усіх убила.

Хлопець відсунув стілець і витер рукою обличчя.

— Кляті нари.

— Я не наркоманка.

Алекс не знала, чи правда це. Вона ніколи не куштувала чогось важкого. Занадто боялася того, що може статися, якщо вона занадто втратить контроль, але ж роками жила в ретельно змодульованому тумані.

— Ти вбила їх? Така крихітка? Ти знепритомніла, закинувшись фентанилом. — Він глипнув на неї краєм ока. — Ти винна мені наркоту.

Фентанил. Він якимось чином потрапив з крові Геллі до її тіла — його було достатньо, аби склалося враження, наче вона теж мало не померла від передозу. Останній подарунок. Ідеальне алібі.

Алекс засміялася.

— Я вступаю до Єлю.

— Грьобані нари, — повторив Ітан гидливо.

Він підвівся й обтрусив досконало пошиті штани.

— А ти що збираєшся робити? — поцікавилася дівчина.

Він роззирнувся, оглядаючи палату.

— У тебе немає квітів. Повітряних кульок або чогось такого. Це сумно.

— Думаю, сумно, — погодилася Алекс.

Вона навіть не була певна, чи знає мати, що вона в шпиталі. Міра, мабуть, уже давно чекала на такий дзвінок.

— Я не знаю, що робитиму, — зізнався Ітан. — Думаю, твій хлопець-мудак заборгував не тій людині. Він когось роздратував чи довів до сказу, а Аріель опинився в хибному місці в хибний час. — Знову потер обличчя. — Але це не має значення. Якщо ти тупий — це як татуха. Усім видно. Тож комусь доведеться через це померти. — Алекс замислилася, чи не її він має на увазі. — Ти винна мені за фентанил. Шість тисяч доларів.

Коли Ітан пішов, дівчина попросила медсестру посунути їй ближче лікарняний телефон. Вона дістала візитну картку, яку залишив Елліот Сендоу, і набрала номер його кабінету.

— Я пристаю на вашу пропозицію, — сказала вона, коли секретарка з’єднала їх. — Але мені знадобляться гроші.

— Це не становитиме проблеми, — заспокоїв Сендоу.

Пізніше Алекс пошкодувала, що не попросила більше.

Вона знову перевернула монетку примусу. Звелася на ноги, не зважаючи на тупий біль, що вистрілив усередині. Повернулася до стола, де розклала Дарлінґтонові карлючки поряд із закривавленим зошитом для лекцій про Шекспіра.

«Якщо ти тупий — це як татуха. Усім видно».

Дівчина витягнула телефон і подзвонила деканові додому. Як вона і очікувала, слухавку взяла покоївка.

— Привіт, Єлено. Це Алекс Стерн. Я маю дещо передати деканові.

— Його немає вдома, — з помітним українським акцентом озвалася покоївка. — Але ви можете завезти пакунок.

— Не знаєш, куди пішов? Він уже краще почувається?

— Так. Пішов до ректора додому на велику вечірку. Я чекаю його повернення.

Алекс ніколи не бувала в ректора вдома, але знала цей будинок. Дарлінґтон показував: гарненький будиночок із червоної цегли з білими прикрасами на Гіллгауз-стріт.

— Чудово, — озвалася вона. — Скоро заскочу.

Дівчина написала повідомлення Тернерові: «Ми неправильно зрозуміли. Зустріньмося біля будинку ректора».

Склала аркуш з іменами й поклала його в кишеню. Досить уже бути тупою іграшкою Сендоу.

— Гаразд Дарлінґтоне, — прошепотіла вона, — походимо конем. Лицарем.

30

Рання весна

Алекс забігла до своєї кімнати в гуртожитку, щоб прийняти душ і перевдягнутися. Ретельно розчесала волосся, перевірила бинти та вдягнула сукню, яку їй купила мама. Не хотіла мати недоречний вигляд. А якщо щось піде не так, дівчина хотіла здаватися якомога надійнішою. Вона налила собі горнятко чаю й дочекалася, поки на поверхні з’явиться Норт.

— Пощастило? — поцікавилась Алекс, коли на рідині показалося його бліде обличчя.

— Тут немає нікого з них, — пожалівся він. — Із цими дівчатами щось сталося. Те саме, що сталося з Дейзі. Щось гірше за смерть.

— Зустріньмося за межами захисту. І будьте готові. Мені знадобиться ваша сила.

— І ти її отримаєш.

Алекс не сумнівалася. Магія вирвалася з-під контролю й убила Норта і його наречену, у цьому дівчина була впевнена. Але в результаті цього сталося ще щось, чого Стерн не могла пояснити. Єдине, що вона знала, — це завадило Дейзі перетнути Серпанок, де дівчина могла б знайти спокій.

До ректорського будинку Алекс викликала таксі. Перед будинком стояв швейцар, а крізь вікна дівчина побачила натовпи людей у кімнатах. Добре. У неї будуть свідки.

Попри це вона однаково написала повідомлення Доус. «Я знаю, що ти зникла на деякий час, але якщо зі мною щось станеться, це був Сендоу. Я залишила запис у бібліотеці. Просто запитай Книгу Албемарля».

Від Тернера поки не було жодної відповіді. Невже вона йому більше не потрібна через те, що детектив вважає свою справу вирішеною? Ідучи доріжкою, Алекс раділа, що з нею Норт.

Вона очікувала, що на вході хтось перевірятиме імена в списку запрошених, але потрапити всередину вдалося без пригод. У кімнатах було тепло, пахло вологою шерстю й печеними яблуками. Алекс скинула пальто й повісила поверх двох інших. Почула, що на тлі бурмотіння бесід грає піаніно. Узяла в офіціанта, що саме проходив повз неї, кілька фаршированих грибочків. Чорта з два вона помиратиме на голодний шлунок!

— Алекс? — гукнув її офіціант, і дівчина збагнула, що