Френк Херберт - Дюна

Перед ними наростав пронизливий хор. Вони підійшли до іншого входу, більшого, ніж Пол бачив до того. Він сповільнив ходу, витріщаючись на кімнату, переповнену дітлахами, які сиділи, схрестивши ноги, на вкритій темно-коричневим килимом підлозі.

Біля дошки на дальній стіні стояла жінка в жовтих шатах, тримаючи в руці указку-проектор. Дошку було помальовано різноманітними знаками — колами, клинами й кривими лініями, змійками та квадратами, плавними арками, розрізаними паралельними смугами. Жінка вказувала на значки так швидко, як тільки могла рухати указкою, і діти виспівували в ритмі рухів її руки.

Пол прислухався до голосів, які тьмяніли в далині, коли вони заглиблювалися в січ із Харою.

— Дерево, — виспівували діти. — Дерево, трава, дюна, гора, пагорб, вогонь, блискавка, скеля, скелі, пісок, тепло, притулок, тепло, повний, холод, порожній, ерозія, літо, печера, день, напруга, місяць, ніч, капрок, піщаний приплив, схил, висадження, клей…

— Ви проводите уроки навіть у такий час? — запитав Пол.

Її обличчя потемніло, і горе затьмарило голос:

— Ні на мить не можна спинятися в тому, чого навчив нас Лієт. Він тепер мертвий, але його не можна забути. Це шлях чакобси.

Вона підійшла до лівого боку тунелю, піднялася на виступ, відхилила димчасту помаранчеву завісу й відступила:

— Твій ялі чекає на тебе, Усулю.

Пол завагався, перш ніж став на виступ разом із нею. Раптом він відчув величезне небажання залишатися на самоті з цією жінкою. Юнак збагнув, що тепер його оточував чужий спосіб життя, зрозуміти який можливо лише прийнявши як беззаперечну даність екологію ідей та цінностей. Він відчував, як фрименський світ полював на нього, намагаючись упіймати його в пастку свого шляху. Пол чудово знав, що крилося в тій пастці — дикий джигад, релігійна війна, якої він мав уникнути за всяку ціну.

— Це твій ялі, — повторила Хара. — Чому ти вагаєшся?

Пол кивнув і приєднався до неї на порозі. Він підняв портьєри з іншого від неї боку, намацуючи металеві волокна в тканині, пройшов за жінкою коротким передпокоєм і потрапив у ширшу кімнату — квадратну, зі стороною шість метрів завдовжки. Товсті сині килими лежали на підлозі, сині та зелені тканини вкривали скелясті стіни. Світлокулі було притлумлено до жовтого кольору й вони стукалися об драпіровану жовтими тканинами стелю.

Полові здавалося, неначе він потрапив до старовинного намету.

Хара стояла перед ним, поклавши ліву руку на стегно, й ретельно розглядала його обличчя.

— Діти в друга, — сказала вона. — Вони з’являться пізніше.

Пол приховав збентеження, швиденько оглядаючи кімнату. Тонкі портьєри праворуч частково приховували більшу кімнату зі складеними вздовж стін купами подушок. Він відчув легенький вітерець із вентиляційного тунелю й помітив продуховину, хитро приховану візерунком із портьєр, що висіли просто перед ним.

— Хочеш, щоб я допомогла тобі зняти дистикост? — запитала Хара.

— Ні… дякую.

— Принести їжу?

— Так.

— В іншій кімнаті є туалет, — показала вона. — Щоб тобі було затишно й зручно, коли ти без дистикоста.

— Ти казала, що нам доведеться залишити цю січ, — сказав Пол. — А чи не потрібно збирати речі?

— Це буде зроблено у свій час, — відказала жінка. — Різники ще не дійшли до нашого регіону.

Вона досі вагалася, дивлячись на нього.

— Щось не так? — запитав юнак.

— У тебе нема очей Ібада, — сказала вона. — Це дивно, але навіть трохи привабливо.

— Принеси їжу, — сказав він. — Я голодний.

Вона посміхнулася до нього — мудрою жіночою посмішкою, яка збентежила юнака.

— Я твоя служниця, — одним граціозним рухом вона крутнулася й пірнула під важку портьєру, яка, перш ніж повернутися на місце, відкрила на мить інший коридор.

Розлютившись на самого себе, Пол прошмигнув крізь тонку штору праворуч, у більшу кімнату. Постояв там хвилинку, сповнений непевності. І запитував себе, де ж Чані… Чані, яка щойно втратила батька.

«Ми подібні в цьому», — подумав він.

Пронизливий крик долинув із зовнішніх коридорів, приглушений портьєрами, що траплялися на його шляху. Крик повторився, цього разу трохи далі. І знову. Пол збагнув, що це хтось вигукував час. Юнак зосередився на факті, що не бачив жодних годинників.

Легкий запах горілого креозотового куща сягнув його носа, поєднавшись зі всюдисущим смородом січі. Пол відчув, що йому вже вдалося подолати нюховий шок.

І він знову подумав про матір, про те, яку роль відіграє вона в рухомому плині майбутнього… а також дочка, яку вона носить. Змінна часо-свідомість витанцьовувала навколо нього. Юнак різко затрусив головою, зосередившись на фактах, які свідчили про неймовірну глибину й широту фрименської культури, що поглинула їх.

З її дрібними дивностями.

Він зауважив дещо про печери й про цю кімнату зокрема, й це дещо значно більше підкреслювало відмінності, ніж усе, що він бачив до того.

Тут не було жодних ознак уловлювача отрути, жодної вказівки на те, що його використовують у печерному селищі. І все ж таки в смороді січі він відчував запах отрут — і то відомих, сильних.

Пол почув шелестіння портьєр і подумав, що то Хара повернулася з їжею, тож повернувся, щоб глянути на неї. Натомість із-під відсунутих завіс він побачив двох хлопчиків, певно, дев’яти та десяти років — і вони витріщалися на нього жадібними поглядами. Кожен носив крис-ніж кинджального типу, тримаючи долоню на руків’ї.

І тоді Пол пригадав оповідки про фрименів: їхні діти б’ються так само жорстоко, як і дорослі.

37

Рухаються руки, рухаються губи —

думки народжуються з його слів,

а очі його пожирають!

Він — острів Самості.

Принцеса Ірулан. Опис із «Оповіді про Муад’Діба»

Фосфоресцентні трубки під стелею печери відкидали тьмяне світло на натовп, що зібрався всередині, й дозволяли хоча б приблизно оцінити кількість людей у цій скелястій залі… навіть більшій, ніж Велика зала її школи Бене Ґессерит. За підрахунками Джессіки, під виступом, де вони стояли зі Стілґаром, зібралося понад п’ять тисяч людей.

І приходило ще більше.

Повітря гомоніло разом із людьми.

— Твого сина викликали з відпочинку, Сайядіно, — сказав Стілґар. — Чи бажаєш, аби він розділив твоє рішення?

— А чи може він змінити моє рішення?

— Звісно, повітря, що виповнюватиме твій голос, виходитиме з твоїх легенів, але…

— Я не передумаю, — відказала жінка.

Але насправді її переповнювали сумніви. Вона міркувала, чи не краще їй використати Пола як привід, щоб зійти з небезпечної дистанції. Ще ж потрібно було думати про ненароджену доньку. А що загрожувало плоті матері, загрожувало й доньці.

Чоловіки прибували зі скрученими килимами, крекчучи під їхньою вагою, і здіймали пил, кидаючи вантаж на скелі.

Стілґар узяв її за руку й відвів назад, у своєрідну акустичну мушлю, яка й була заднім