Альфред Деблін - Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін

То, кажеш, убивця? Гаразд, нехай буде вбивця, тепер ти спізнаєш усе на собі. Це тебе, напевне, твій милий Франц намовив…

Потім тварині завдають удару довбнею по потилиці й ножем з обох боків шиї відкривають артерії. Кров цебенить у металевий цебер.

Восьма година, у лісі вже посутеніло. Дерева погойдуються, шумлять. Тяжка була робота. Ну що, чого мовчиш? І не пікне, падло. Ось чим кінчаються прогулянки за місто, якщо береш із собою таке стерво.

Прикидав її гіллям, на сучку найближчого дерева повісив носову хустинку, щоб одразу знайти місце, так, з нею я розібрався, а де ж це Карл, треба його сюди притягти. Шукав того добру годину, а коли повернувся разом з ним, той слабак геть розкис, весь тремтить, на ногах не встоїть, і з такими жовторотими доводиться працювати! Вже зовсім смеркло, вони присвічують собі з ліхтариками, ага, ось і хустинка. Лопати, які були в машині, вони прихопили із собою. Труп закопали, засипали яму піском, закидали хмизом, тепер ще треба все зарівняти, щоб не було видно ніяких слідів, усе, годі, та опануй же нарешті себе, Карле, а то здається, ніби ти сам зібрався помирати.

«На, тримай мій паспорт, Карле, він цілком надійний, ось тобі гроші, змивайся звідси й сиди тихо, поки все вляжеться. Гроші ще одержиш, не хвилюйся. Пиши завжди на адресу Пумса. Назад я сам поїду. Мене тут ніхто не бачив, а до тебе ніхто не стане прискіпуватися, бо ти маєш алібі. Ну, домовились? Тоді гайда!»

Дерева погойдуються, шумлять. Для всього свій час, для всього свій час.

Непроникна темрява. Її обличчя вбито, її зуби вбито, її очі вбито, її рот, її губи, її язик, її шию, її тіло, її ноги, її лоно, я твоя, ти маєш мене втішити, поліцейський відділок Штеттинського вокзалу, біля Ашинґера, мені погано, ходімо, зараз будемо вдома, я твоя.

Дерева гойдаються, здійнявся вітер. Гу-гуа-гу-у-у-у-у! Ніч пливе своїм звичаєм. Її тіло вбито, її очі, її язик, її рот, ходімо, зараз будемо вдома, я твоя. Одне дерево затріщало, воно стоїть на краю. Гу-гуа-гу-у-у-у-у! Це буря, вона налетіла з тріском барабанів і завиванням флейт, шугнула згори на дерева, кинулася донизу — стогін розлігся лісом. Кущі гнуться і жалібно квилять. Здається, ніби хтось шкребеться у двері, виє, як замкнений собака, скімлить і скавчить, ніби хтось копнув його носаком, ось уже затихає.

Гу-гуа-гу-у-у-у-у, знову налетіла буря, глупа ніч, ліс стоїть незворушно, дерево попри дерево. Вони зростали в тиші й, ніби стадо, збилися докупи, бурі нелегко до них дістатися, скрутно тільки тим, що скраю, а також слабким. Ми тримаємося всі гуртом, струнко стояти, глупа ніч, сонце сховалося. Гу-гуа-гу-у-у-у-у! Знову заревіла буря, вона внизу, вона вгорі — вона скрізь. На небі жовто-червоний спалах і знову ніч, жовто-червоний спалах, ніч, виття і свист наростають. Дерева, що стоять скраю, знають, що чекає на них, тому й стогнуть. Добре траві — бадилинки гнуться, стеляться за вітром, а що буде з ними, віковими деревами? Аж раптом вітер ущух, а дерева все ще стогнуть і скриплять — хтозна, що в того вітру на думці.

Якщо потрібно знести будинок, голіруч це зробити не вдасться, треба взяти копер або динаміт закласти. А вітру нічого такого робити не доводиться — варто лише груди випростати. Дивися, ось він вдихнув, а тепер видихає: гу-гуа-у-у-у-у-гу-у, потім знову вдихає і знову видихає: гу-у-гуа-у-у-у-у-гу-у! Кожен видих важкою горою котиться на ліс: гу-у-гуа-у-у-у-у-гу-у, а вдихнув вітер — і та гора покотилася назад: гу-у-гуа-у-у-гу-у. Так і ходять ходором ті повітряні гори. Подих вітру важким тараном б'є по деревах, величезною кулею котиться через ліс. І навіть якщо дерева на пагорбі збилися докупи, як стадо, вітер порозкидає їх і проб'є собі шлях уперед.

Ось знову: вумм-вумм, барабани більше не гримлять, флейти не завивають. Дерева хитаються вправо і вліво. Вумм-вумм! Але вони ніяк не можуть втримати такту. Нахилилися вони ліворуч, а вітер, вумм, хилить їх уліво ще дужче, дерева згинаються, скриплять, тріщать, стогнуть, гудуть. «Вумм!» — гукає буря, наліво хились! Гу-у-гу-а-а-у-у-гу-у! Вітер відкотився назад, затих, але треба пильнувати. І знову вумм-вумм, знову налетів вітер. Стережіться! Вумм, вумм, вумм — немов бомби кидає на ліс, хоче його знищити, повиривати з корінням дерева, рознести на тріски.

Дерева гнуться, скриплять, тріщать, стогнуть, гудуть — вумм, боротьба йде не на життя, а на смерть — вумм, вумм, глупа ніч, сонця немає, важенні гирі падають вниз — вумм, вумм.

Я твоя, ходімо, скоро будемо вдома, я твоя.

Вумм вумм.

Книга восьма

Ніякої користи. Й досі ніякої користи. Франц Біберкопф одержав удар молотом по голові, він знає, що програв, та досі не розуміє чому.

Франц нічого не помічає, а світ іде далі

Друге вересня. Франц, як завжди, прогулявся містом, з'їздив з елегантним крамарем на пляж у Ваннзее. Третього, в понеділок, дивується він, що Міцекен досі не повернулася, нічого не сказала, господиня також нічого не пригадує, вона й не телефонувала. Напевне, вирушила за місто зі своїм поважним другом і покровителем, і той невдовзі доправить її додому. Що ж, почекаємо до вечора.

Пообідня пора, Франц сидить удома, аж тут дзвінок у двері — лист для Міці від її покровителя, надісланий пневматичною поштою. Що ж це таке? Я гадав, що Міца у нього. Ану ж відкрию листа: «…я здивований, Соню, що ти мені навіть не подзвонила. Учора й позавчора я чекав на тебе в конторі, як ми й домовлялися». Та в чому річ? Куди ж це вона запропастилася?

Франц схопився, роззирнувся за капелюхом, вискочив на вулицю. Нічого не розумію, треба гайнути до старого пана. Гей, таксі!

«Як, її не було у вас? Коли ж вона востаннє сюди приходила? У п'ятницю? Ага». Обмінялися поглядами. «У вас же є небіж, може, вона з ним?» Старий пан розлютився: «Ану, сюди його негайно! А ви залишіться поки що тут». Сидять, цмулять потроху червоне вино. З'явився небіж. «Це Сонин наречений. Ти знаєш, де вона зараз?» — «Я? А що сталося?» — «Коли ти її востаннє бачив?» — «То все плітки, я вже два тижні її не бачив». — «Мабуть, таки правда, бо так вона і мені казала. А відтоді не зустрічався з нею?» — «Ні». — «І нічого не чув про неї?» — «Анічогісінько. А що сталося?» — «Ось цей пан зараз тобі сам розповість». — «Вона пропала, від суботи її немає, нікому нічого не сказала, всі її речі на місці, і