Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

— Це океанська яхта. Якщо вчасно прибрати вітрила, можна випливти й з бурі.

— Ви, мабуть, добре знаєтеся на морській справі, Павел?

— Я виріс на воді. Колись захоплювався яхтами середнього класу.

— Ви були справжнім яхтсменом? — просяяла Мері. — Тоді сьогодні будете капітаном «Гілеї». А чому ви раніше про це мовчали?

— Ви ніколи не цікавилися моїм минулим, — здвигнув плечем Острожний. — Якщо ви не поспішаєте, то зачекайте. Я тільки пірну кілька разів на глибині.

— Скупайтеся. Я посиджу тут, на причалі. Уявлятиму себе дружиною рибалки, котра чекає чоловіка з океану.

— Це важко уявити, Мері, - холодно зауважив Павло. — Вам легше згадати недавні трагедії, ніж грати роль плакальниці на березі жорстокого океану.

— Ви немилосердні, Павел. Чому? Так, чого доброго, ми ще посваримося, — швидко заговорила Мері. — Нам не можна забувати істину про приреченість таланту. Я дуже багато втратила, щоб загубити ще й вас, Павел. Ходімте краще звідси. Викупаєтесь увечері. Я боюся за вас, Павел! — Мері пройнялася справжнім страхом перед тим, що має статися після того, як Павло Острожний і Кукудзі Тонако піднімуться на борт «Гілеї».

— Жінки завжди перебільшують реальну небезпеку, — відповів на застереження Павло й залишився стояти поруч з Мері, вдивляючись у чіткі обриси яхти з високими й тонкими щоглами.

Здавалося, яхта справді прикувала увагу.

Мері краєм ока стежила за Павлом і запитувала себе: «Про що він зараз думає? Невже здогадується про наші заміри? Якщо тільки Кукудзі не злякається і не відкриється Острожному, росіяни ніколи не вивезуть звідси таємниці гравіталу». Несподівано спитала:

— Ви не читали інтерв’ю з містером Урбаном?

— Останнє?

— Так. Містер Урбан обмовився, що любить допомагати дружині, миючи на кухні брудний посуд і перучи білизну. Це бравада чи правда, Павел?

— Кожен чоловік на землі повинен уміти поратися. Кожен, якщо він не каліка, — відповів Павло й показав на яхту: — Подивіться, як там поєдналися робота і талант! І сталося це тільки тому, що хтось узяв потрібний інструмент і витесав дерево.

— Ви остаточно втратите себе, Павел, — поспівчувала Мері й з докором подивилася на Острожного. — Розум не може працювати так, як повинен, коли доводиться надимати жили й вергати тими ж таки пальцями всяку ношу. Треба вибирати професію вченого або докера. Бути одночасно професором і посудомийницею не випадає. Ви не тільки втрачаєте себе, Павел, ви не хочете збагнути власної трагедії фанатика з розумом генія. Ходімте снідати, сер… — Мері поволі ступила на білі дошки причалу.

— Якби подібне сказали містер Кукудзі або місіс Тійока, я вважав би це рефлексом самозбереження, — почула Мері голос Острожного, але не озирнулася й далі йшла вузьким містком наче сновида. — Я мушу тільки подякувати за вашу відвертість і винахідливість. Якби Катя спокусилася на мільйони, то цієї розмови не було б, місіс. Чи не так?

— Я не сприймаю вас як ученого, Павел. Ви більше схожі на Агасфера з червоним прапором над головою. Геніальною і такою ж безтямною головою, сер.

— Доля не вибрала мене на роль цього великого пророка волі, - сказав Павло. — Але я виріс під червоними прапорами, місіс, і тому вірю, що свободу, як і талант, не можна купити. Ми з дружиною покидаємо ваш острів: мені час повертатися в лабораторію на Ранчо Доута.

— От ми й порозумілися, — хмикнула Мері. — Але сьогодні ви ще побудете з нами, і ми зустрінемося на яхті? Шкода, якщо не побачите ритуальних танців великого племені з сусіднього острова.

— Сьогодні ми ще ваші гості, місіс…

— Ви квапитесь на Ранчо не тільки тому, що рветеся до роботи, Павел. Ви боїтеся за свою Кет…

— Я завжди боюся за свою дружину. А хіба вас не хвилює доля Джіма Френка? Ви завжди спокійні за нього?

— Я маю на увазі інше, Павел, і ви це добре розумієте. — Мері показала рукою на галявину між трьома пальмами, де Катя з Тійокою грали в бадмінтон. — Гляньте, скільки грації у вашої дружини! А ви хочете змусити Кет мити посуд…

— Вас тільки це непокоїть? Мені здавалося, ви хочете використати Кет як принаду. Але я не хижої вдачі, місіс, а Кет завжди сама вирішувала свої справи. Тож зупинимося на останньому варіанті дружнього взаємоіснування на дистанції простягнутої руки.

— Я хотіла вам добра, Павел, і вважаю, до цієї розмови ще не пізно повернутися, — сухо відповіла Мері.

— Ми завтра їдемо, міс, — повторив Павло. — Гадаю, Баррет візьме нас з собою, щоб не гнати на острів ще один гелікоптер?

— Про це ми дізнаємося завтра. Але ще треба прожити один день…

— День неодмінно мине, — не вловивши тривоги в голосі Мері, сказав Павло. — День — не вічність, з якої вже нема вороття. День завжди минає дуже швидко. Особливо останній день перед розлукою.

Баррет запросив Кукудзі до більярдної на короткий, як він висловився, поєдинок.

— Це чи не єдиний вид дуелі, де кулі летять у лузу, а не в голову суперника, — скаламбурив Баррет і запропонував Кукудзі розбивати «піраміду».

Кукудзі швидко підійшов до протилежного борту, поставив кулю на зелене сукно й коротким ударом ніби здетонував «піраміду», — дві крайні кулі опинилися в лузах.

— Як називається ваш удар? — забуваючи про мету зустрічі з Кукудзі, поцікавився Марк. — Чесно кажучи, я не бачив чогось подібного.

— Просто початок ланцюгової реакції, сер, — галантно вклонився Кукудзі. — Треба добре знати закон пружності й елементарну геометрію. — Кукудзі повторив удар, і дві наступні кулі, наче їх притягнуло магнітом, вкотилися у кутову й бічну лузи. — На решту партії я затрачу ще