Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

Оце так абітурієнтки! Добре виховані! Інтелектуалки! Якби не «чортове колесо», з якого не зійдеш, коли заманеться, — давно б покинула їхню гоп-компанію. Казав же мені тато не ходити ні в кіно, ні вечорами по «стометрівці» не гуляти, й не знайомитися не те що з хлопцями, — навіть із дівчатами, бо такі бувають, що хоч полу вріж, а мерщій тікай! А я думала: Обласний Центр, міліція на кожному перехресті, всі навкруги чистенькі, культурні.

У гуртожитку маю двох «із гірської місцевості». Ці також приїхали шукати щастя. Посеред білого дня в парку пивка хильнули, по вонючій цигарці «Бєламорканала» викурили, на «чортовому колесі» масні анекдоти розповідають, матюків не соромляться — справжні комсомолки! Ба ні, одна вже навіть кандидат у КПРС!

Дорогою назад купую в гастрономі три пляшки кефіру, хлібину, півкіло пряників. На базарі — помідорів, огірків та цибулі. Бо ж треба запастися продуктами не лише на вечерю, а й на сніданок. Повернуся — яєць насмажу, хліба наріжу, салат зроблю. З голоду не помремо!

Та коли приходжу в гуртожиток, застаю дівчат із молотком у руках. Вони намагаються забити у стіну цвях. Відколупали шмат бетону, накиринили[65], штукатурку за ногами по всій кімнаті рознесли.

— Що ви робите? Це вам не дерев’яна або глиняна стіна в селі! Це — залізобетонна плита. Цвях не полізе!

— Це ще залежить, який цівок! — не погоджується вища. — Якщо взяти двохсотку, то ним і цю стіну можна пробити.

— Ага, проб’єш цю стіну цвяхом! Тільки марно лупаєте! Прийде комендант, побачить — наробить крику.

— Мамцю моя ріднесенька! Світку мій чорний та темний! Комендант крику наробить! А на що ми маємо одяг чіпляти? Жодної вішалки в кімнаті.

— У шафі ж висять «плечики»!

— Не мала би я роботи щодня по два-три рази плаття й светр на ті «плечики» натягати! На цівок зачепила — і порядок!

— Цвях, — виправляю сказане. — Цвях, а не цівок. Що тільки станеться з твоїм платтям чи светром, як його будеш щодня на цвях чіпляти?

— Культурна дуже! Цвях! Не можеш говорити так, як усі люди говорять? Ні, як у книжці! Аж злість бере! Міська пані!

— Жентицю купила? — перебиває свою подругу і шарпає мою сітку нижча Марія.

— Яку жар-птицю? Це — кефір!

— Падку мій, падку! Бідна моя головонько! Марі’, диви’! Який рідкий! Самий дзер!

— Сироватка, хочеш сказати?

— Що хочемо казати, те й кажемо! — сердиться вища.

— Аби вас зрозуміти, мені перекладача треба! Це не у вашому селі таке було, що старший син готувався до іспитів, заснув на пасовищі, а корова зошит з відповідями на екзаменаційні білети з’їла? У цей час із дому прибіг його менший брат, бо кабан вирвався на волю й задавив карликову курочку американської породи. До того ж надворі дуже захмарилося, гримить, малому страшно. Намагається він розбудити старшого брата й дорікає йому: «Васи’, Васи’, небо закурдибасилося, корова азамени з’їла, пацюк акарамериканку задушив, а ти кимариш і кимариш!». Не у вашому?

— Ду-у-уже смішно!

Менша на зріст Марія взагалі постійно демонструє своє невдоволення містом:

— Людоньки солоденькі! Ми тепер на міських харчах поправимося! Зробимося, як пампушки!

— Тут із голоду запросто можна здохнути! — заперечуємо їй.

— У селі сметана як сметана, молоко — як молоко, а не ота вода водою. А які кури ми виділи в магазині! Худющі — самі скелети, лиш ноги й голови, та ще й сині-синющі! Їм, певно, зерні взагалі ніколи не сипали, саму траву пасли! У нас кури — як… як… як… — довго не знаходить потрібного слова й раптом спересердя випалює: — як бики! Тато кугута зарубає — тиждень маємо що їсти!

— Зате магазинні своєю смертю вмерли, — додаю зі сміхом. — До биків дорости не встигли.

— А ще у м’ясному відділі продаються телячі язики й хвости! Бе-е! Іншого м’яса на вітрині нема!

— Мамцю моя дорогенька! Татку мій солодкий! Не хочу я в цьому проклятому місті жити! — знову впадає в істерику менша. — Тут гроші йдуть, як вода в пісок!

— Мене вдома живцем з’їдять! Знову сто карбованців розпустила, — розводить руками вища.

— Бо ти скуповуєш усяке барахло, — в’їдає її подруга. — Казала тобі: те завелике, інше — замале, а ти все підряд хапаєш! Як тепер будеш ходити в мештах, що тобі з ніг спадають? Га?

— Не твого розуму діло! Напхаю вати — вони й стануть менші! А ще ноги трохи виростуть. У моєї мами сороковий розмір, то й мої такі ж будуть.

— А та димка[66], що ти купила?

— Можна подумати, твоя спідниця краща!

Ой, не буду я мати спокійного життя зі своїми сусідками! В таких умовах готуватися до іспитів ще тяжче, ніж на квартирі п’яної Катрусиної мами. Краще поїду додому, а там буде видно, чи ще повернуся назад в гуртожиток, чи надалі вже доїжджатиму з села.

Але свій третій вступний іспит здала лише одна із двох Марій — та, котра вища. Менша провалилася і з плачами та прокльонами вибралася з гуртожитку того ж дня.

— Таке мене питали, що ми в школі не вчили! Кут у квадраті! Два у квадраті — знаю: чотири. Три у квадраті — знаю: дев’ять! А кут у квадраті? Хто таке може полічити?

— Дев’яносто градусів — кут у квадраті, Марійко! Це ще в третьому класі вчать! І шкільним горобцям відомо!

— То у твоїй школі таке вже в третьому класі всі знають! У місті! У нашій сільській такого не вчили!

Висока Марія без галасливої подруги зробилася зовсім іншою людиною. Увечері, коли ми удвох пили чай із бубликами, почала розповідати, що страшенно боїться свого останнього іспиту. Не складе — пропадуть