Аліна Центкевич - Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

Амундсен усміхнувся. Коли б тільки вони знали… В Тромсьо під час прогуляпки Нора зірвала кілька маленьких квіточок, що трапились їм по дорозі, і почала розповідати, як вони називаються і чому вона їх любить. Він тоді запхнув фіалки в кишеню і враз засоромився свого вчинку. Заклопотаний від'їздом, забув про них і недавно тут, на острові Принца Уельського, випадково знайшов їх у кишені куртки. Він не раз розминав у пальцях дрібні ніжні листочки й пелюстки і вдихав слабкий запах, який навівав спогади, що скрашували йому одноманітну зимівлю і збуджували тугу й неспокій. Десятки разів Руал обмірковував, що скаже Норі, як пояснить свою мовчанку перед від'їздом.

Він не розставався тепер з її подарунком — рукавичками на хутрі, на які випадково натрапив через кілька місяців після початку експедиції, шукаючи щось у заплічному мішку. Прощаючись з Норою, він не звернув уваги на маленький пакуночок, який вона поквапом тицьнула йому в руки. Навіть не подякував. Поспіх, завжди цей проклятий поспіх! Зате вже після повернення…

Протягом полярною літа невеличкі групи з двох-трьох чоловік виходили вздовж і впоперек усі острівці архіпелагу, шукаючи магнітний полюс. Багато клопітких вимірів довелося провести Амундсенові, аж поки він нарешті записав:

«Магнітний полюс північної півкулі за останні сімдесят років змістився на п'ятдесят миль у північно-східному напрямку, з півострова Бутія на Соммерсет і знаходиться тепер на 70°30? північної широти і 95°30? західної довготи».

Перше завдання експедиції було виконано.

Собачі упряжки з блискавичною швидкістю, наче африканські тамтами в тропічних джунглях, рознесли в лабіринті островів і острівців Канадського архіпелагу сенсаційну новину про білих чужинців, котрі не знають голоду. До «Бухти Йоа» прибували на зимівлю нові й нові мисливці. Вони великим табором розташувалися довкола судна, спорудивши свої снігові житла. Відпливаючи з Норвегії, Амундсен обіцяв поповнити експозицію Історичного музею у Крістіанії новими етнографічними експонатами. І ось тепер він не міг натішитися, спостерігаючи нові типи облич, дивлячись на не бачений досі, розмаїтий, мистецьки оздоблений одяг.

Він довго ходив самотньо по обледенілих дошках палуби, обмірковуючи, що робити далі: спробувати ще цього літа вирвати судно з крижаної пастки чи зачекати до наступного, можливо, теплішого? Серце говорило: «Пливти далі». Але розум відраджував. Що буде, коли «Йоа» застрягне десь по дорозі до Тихого океану? Багато полярних трагедій сталося саме через поквапність. Підкорення Північно-Західного проходу — головна географічна мета експедиції — було нелегке завдання. Краще все ж таки перезимувати тут, вивчити звичаї ескімосів, провести різні наукові спостереження та картографічні роботи, а в плавання вирушити лише весною наступного року, і то якнайраніше. На борту корабля все було гаразд: люди не хворіли, не нудилися, здружились і не поривалися додому. На запитання, чи всі згодні з його ухвалою, полярники не вагаючись відповіли ствердно.

У кают-компанії на судні весь час було людно і гамірно. Ескімоси під будь-яким приводом приходили сюди щодня, набридаючи кокові запитаннями й канюченням:

— Хенріккі, дай покуштувати!

— Хенріккі, покажи! Скажи, що це таке?

Вони все хотіли побачити, все помацати, всім володіти.

— Чого це тут така спека, нема чим дихати! Ви що, з глузду з'їхали, що так напалюєте в кают-компанії? — здивувався одного разу Амундсен.

— Капітане, це маленька хитрість, — на округлому рум'яному обличчі Ліндстрьома з'явилась лукава посмішка. — Ви не дозволяєте грубо виштовхувати наших гостей за двері. Отож я змушений був вдатися до делікатнішого способу викурювання їх звідси. Наслідки чудові: у цій духоті вони в своїх хутрах більше десяти хвилин не витримують. Але все одно встигають з'їдати у мене неймовірну кількість м'яса.

Іншим разом украй збуджений кок, не постукавши, вскочив у каюту Амундсена.

— Капітане, вони вже крадуть! Перепрошую, я нечемно висловився… — затнувся кок, завваживши нахмурені брови Руала.

Амундсен уже не раз говорив екіпажу, що до ескімосів не можна застосовувати узвичаєних в Європі понять.

— Гаразд, капітане, не крадуть, а, скажімо, привласнюють собі наші консерви. Що? Я все ще негарно висловився? Ну, словом, вони вважають, що у нас надто багато консервів, і пригощаються самі. То що я маю робити? Вони обдеруть нас, як липку.

Увечері в кают-компанії відбулась нарада.

— Ескімоси міркують по-своєму, для нас це, можливо, й незрозуміло, але цілком логічно, — пояснював начальник експедиції своїм товаришам. — Про це вже писав Нансен. Ми самі тут трохи винні. Спочатку роздаровували все, нічого не вимагаючи взамін. Але ескімоси, живучи в неймовірно важких умовах, звикли до взаємних послуг: ти мені, я тобі. Якщо ти даєш ескімосові їжу, нічого не вимагаючи взамін, виходить, вона тобі не потрібна. Чому ж у такому разі він, завжди голодний, не може сам сягнути до багатств, які ти не цінуєш? З сьогоднішнього дня, мої дорогі, за кожну банку консервів вимагайте бодай якусь дрібничку. Так буде краще. Поступово ми зрештою відучимо наших приятелів від безтурботного посягання на чужу власність. Але діяти треба обережно, щоб нікого не скривдити, бо нас тут лише семеро, а їх понад дві сотні, і невідомо, чим може скінчитися найменша сварка.

— Ет, перебільшуєте! Схопити б такого, що сам «частується», і суворо покарати для прикладу, — не погоджувався Ліндстрьом.

— Так, щоб і в інших відпала охота, — підхопив Віїк.

Та Амундсен заперечливо похитав головою.

— Помиляєтесь. Вони не зрозуміють, за що їх покарали, і не на жарт образяться. А ми, повторюю, не можемо допустити, щоб вони стали нашими ворогами. Я сам усе залагоджу, у мене є ідея. Ліндстрьом, склич завтра всіх ескімосів, і молодих, і старих. Не бійся, не в кают-компанію, а