Роберт Конквест - Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

указуючи тим самим на універсальну систему, розроблену в центрі». Наприклад, членів місцевого партійного та радянського керівництва, директора місцевої МТС, одного чи двох голів колгоспів, старшого агронома звинувачували в «антирадянській підривній діяльності», як правило, гуртом; «умисним знищенням худоби» займалися звичайно ті ж кадри, за винятком агронома та директора МТС, яких іноді замінювали ветеринар і зоотехнік, тощо. Ще один типовий «набір»: в одній окрузі жертвами стали старший агроном, ветеринар, лісничий, заступник начальника політвідділу МТС і кілька селян, обвинувачуваних в отруєнні криниць. Процеси, влаштовувані публічно в місцях з найнижчою продуктивністю, мали «пояснити» всі звичайні колгоспні недоліки — падіж худоби, пізні жнива і т. ін. На одному процесі в Ленінградській області місцевим «саботажникам» інкримінували те, що колгосп уже не міг оплачувати селянам їхні трудодні. Одне слово, шукати «винних» десь далеко не доводилося.

* * *

Як ми вже сказали, «Великий терор» відчутно знекровив саму більшовицьку партію. Він призвів до загибелі майже всіх керівних діячів, про яких згадувалося у цій книзі. Зінов'єва, Пятакова, Бухаріна, Рикова та Гринька стратили після публічних процесів і «визнань». Томський учинив самогубство. Яковлєва, Баумана, Камінського, котрі відповідали за колективізацію, стратили таємно. Така ж доля спіткала Чубаря, Постишева та Косіора. Позбулися й інших керівників українського партійно-державного апарату, таких як Хатаєвич, Демченко й Затонський; жертвою став і Шеболдаєв, що колись тероризував Північний Кавказ. Зліквідували Балицького та Карлсона, котрі очолювали НКВС України, а Любченко вчинив самогубство разом із дружиною. Петровського звільнили з посади, але не заарештували. І, за дивною примхою долі, Терехов, який фактично вперше порушив питання голоду, також дожив до післясталінських часів.

Українських комуністів нищили значно масштабніше, ніж будь-де. На XIV з'їзді КП(б)У в червні 1938 р. з-поміж 86 членів і кандидатів у члени нового ЦК уціліло лише троє делегатів минулорічного скликання, та й то непрофесійних політиків. Репресованих часто звинувачували в націоналізмі — зокрема Любченка, Гринька і навіть Балицького.

Унаслідок арештів більшості українських провідників та безпорадності тих, кого призначали їм на зміну, республіканський партійно-державний апарат фактично розвалився. Секретарів обкомів замінювали по декілька разів. Більше не існувало ЦК у повному складі, і не було органу, який міг би призначати членів Раднаркому. Наприкінці 1937 р. Україна стала чимось на зразок феодального маєтку НКВС.

* * *

Ми не маємо документальних доказів того, що серед сталінської верхівки існувала якась «антинаціоналістична» змова. Але поставивши питання, чи досяг Сталін у своїх відповідних діях успіху починаючи від 1930-х років, ми, здається, повинні відповісти ствердно. Протягом наступних десятиліть український націоналізм дійсно показав усю свою непримиренність у Західній Україні, яку приєднали до СРСР, забравши від Польщі у 1939 р. Ця територія не зазнала голодомору, але її піддали посиленому теророві як у 1939–1941 рр., так і після повторної окупації 1944 р, провадили масові арешти, накинули примусову колективізацію тощо. Населення чинило опір. Виник великий партизанський рух, одночасно антинімецький і антирадянський, який не спромоглися придушити аж до 1950-х років (коли його провідників у вигнанні ліквідували радянські агенти). Тисячі розстріляли і ще більше заслали до таборів або депортували: тут звичайно наводять двомільйонну кількість, і ця цифра пропорційно збігається з жертвами, яких зазнало населення інших повторно окупованих територій, зокрема прибалтійських.

У період 1945–1956 рр. українці складали дуже велику пропорцію в'язнів таборів, і у відповідних звітах про них незмінне повідомляють як про «найтяжчий матеріал» для «перекування». Їхня смертність, особливо в найгірших таборах, куди їх часто засилали, була надмірно високою. В 1950-х роках у жахливих арктичних таборах Колими можна було зустріти сільських дівчат, що колись підтримували повстанців. В'язень-поляк, котрий не симпатизував українському націоналізмові, разом із тим зазначав: «Навіщо радянські слідчі, що допитували сімнадцятирічних дівчат, ламали їм ключиці і били по ребрах важкими військовими чоботами, після чого ті лежали, харкаючи кров'ю, у тюремних шпиталях Колими? Адже все це не переконало жодну з них, що те, що вони зробили, було злом. Вони вмерли з бляшаними медальйончиками Святої Діви на своїх поневічених грудях, із ненавистю в очах».

Певне уявлення про дійсну кількість в'язнів-українців можна скласти з повідомлення, зробленого у 1973 р. першим секретарем Львівського обкому партії Куцеволом. Отож, згідно з його даними, починаючи від 1956 р. тільки до Львівської області (де проживає близько чверті населення Західної України) повернулося 55 тис. членів антикомуністичної ОУН, які відбули свої терміни ув'язнення.

Саме в цьому контексті ми можемо розглядати заувагу Хрущова про Сталіна, який одного разу сказав, що депортував би разом із малими народами і українців, «якщо б їх не було так багато». А пізніше Сталін якось обмовився Рузвельтові, що його становище в Україні було «тяжке та непевне».

* * *

Безперечно, що в тій частині України, яка входила до складу СРСР у 1930-х роках, національна ідея зазнала нищівного удару з ліквідацією багатьох своїх прихильників на всіх рівнях. З тих пір та й донині виглядає, що національні почуття сильніші у Західній Україні, ніж у Східній, хоч широкі верстви інтелігенції в Києві та інших містах становлять певний виняток,

Але останні десятиліття дали більш ніж достатньо прикладів того, що наслідки цього удару не стали такими вирішальними, як того бажалося Сталінові. Українська національна ідея залишається досить могутньою, повернувши собі багато своєї давньої сили — як у самій Україні, так і серед мільйонів українців, що мешкають нині у Канаді, США та в інших країнах світу.

Тим часом Україна переходила через дальші страждання у повоєнні роки (показово, що аж до 1958 р. жодних статистичних даних про українську економіку не друкували). У 1947 р. вона зазнала ще одного голоду, разом із Білорусією та суміжними землями. І хоч влада безпосередньо не планувала голоду, але й цього разу, коли люди вмирали, Сталін експортував зерно за кордон. Ми не маємо відомостей про жертви, проте є фактом те, що країну врятувала від гіршої долі Комісія ООН для надання допомоги та відбудови (переважно за рахунок США), яка доставила на кінець січня 1947 р. продуктів харчування майже на 100 млн доларів.

На «культурному фронті» сильно поріділі лави українських письменників спіткало ще одне лихо. 26 червня 1946 р. ЦК ВКП(б) у своїй резолюції зазначив, що в галузі науки, літератури та мистецтва з'явилися спроби «ворожої буржуазної ідеології… відновити українські націоналістичні концепції». Після цього преса напустилася на письменників та інших діячів культури, вживаючи такі характеристики, як «невиправний буржуазний націоналіст», «нікчемна й огидна постать», «типовий псевдонауковець» тощо. Кілька тисяч заслали до таборів.

Після цього настав порівняно спокійний період, проте у 1951–1952 рр.